Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди

— Ні.

— Зможеш намалювати план палацу і вказати, де та скриня лежить?

— Зможу.

— Семен казав, що банкірша тобі відкрилася, як орликова аманта. Це вірно?

— Так.

— А де й коли він із нею любився, вона тобі повідала?

— Казала, що у Парижі.

— Дивно, — закрутив вуса Хвощов. — У Парижі в Орлика є дружина, тамтешня важна придворна графиня. Вона там його від себе далеко не відпускає і любов, кажуть, між ними знатна. Чого б це він повіявся за якоюсь там італійкою?

— Ви її не бачили, пане.

— Вдалася на вроду?

— Supra modum![85]

— Ясно, — кивнув головою Хвощов, але Григорій відчув, що йому не вдалося розвіяти сумнівів начільного агента. — Значить, ні про що, певне, не відаєш…

— Констанцу арештували якраз коли…

— А з ким із фармазонів, окрім неї, ти тут знався? — перебив Хвощов.

— З двома венеційцями, — збрехав Григорій.

— Як їх звати?

— Россі і Пульчіні, — не довго думаючи, Сковорода назвав прізвища кучера і камердинера банкіра Тома.

— Хто такі?

— Тутешні патриції.

— Не чував, але перевірю, — запевнив Хвощов, записуючи вигаданих патриціїв до захалявної хартії. — Я от що думаю, Гришо: фармазони тепер від тебе будуть триматися якнайдалі. Вони ж можуть тебе, карася такого, підозрювати, що це ти їхню красуню видав тутешній владі. Напевне, що й підозрюють.

— Мене? — зробив здивовані очі Сковорода, хоча, насправді, він давно припустив таку можливість. Він вже зрозумів, куди хилить Хвощов.

— Тебе, карасику, тебе, — підтвердив начільний агент і пчихнув: дух перцю брав своє. — А тому я придумав для тебе новий наряд. Зараз в австрійських землях починається велике рушення. Православних людей притискають, відбирають церкви і землі. Вони не хочуть бути під католицькою короною і подають прохання до австрійської цісарівни, щоби відпустила їх до нас, у Малоросію на поселення. Там усім тим рушенням заправляє чільний сербин Хорват. Він майор австрійської служби, а навколо нього люди різних чинів і різної певності. Треба уважно придивитися до тих людей, хто з них істинно прагне з'єднання з православним царством, а кого збираються підіслати до нас для справ злозатійних.

— Але ж… — почав Григорій.

— Це наказ, — голос Хвощова став твердим. — Поки що, до того як виробимо тобі новий глейт, сидітимеш на баркасі. Тихо, як миша. Думаю, кілька днів, не довше. За цей час накреслиш план банкірового палацу і на письмі повідаєш, як виглядає та його секретна скриня… А, щоби я не забув, — він знову чхнув, — ще напишеш все про тих двох твоїх знайомих венеційських фармазонів. Які вони на вигляд, у яких чинах-званнях, із яких походять сімей, де їхні маєстати і все інше, що про них тобі відомо. Коли отримаємо для тебе глейт, попливеш до Спліту, а звідти поїдеш до Відня. Мусимо діяти швидко. Царська справа зволікань не терпить. Все.

Начільний агент дав знак рукою, що більше не затримує Григорія. Той на мить завагався, але потім підвівся з ослону і повільно, злегка накульгуючи, рушив до виходу. Хвощов провів його поглядом, у якому не було ані крихти емоцій.