Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ВЦ "Академія"
- ISBN: 978-966-580-382-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди». Краткое содержание книги:
Володимир Єшкілєв пропонує не життєпис, а художній роман, в основі якого — пригода. І цього разу він не зраджує собі в намаганні по-своєму роздивитися малодосліджені сторінки української історії. Пригода об'єднує зображені в романі події, що належать і теперішньому часу.
* * *
Роман «Усі кути трикутника» виписаний за канонами пригодницького твору. У ньому — авторське бачення європейських подорожей 1750—1753 рр. молодого Григорія Сковороди. Саме тоді він, на погляд В. Єшкілєва, потрапив до середовища містиків-революціонерів, які належали до різних напрямів та юрисдикції європейської масонерії. Автор виходить із переконання, що видиму історію України рухають і невидимі сили.
Флейтуза жила своїм багатоотвірним життям, змагалась з вітром, котрий зривав з її горла щойнонароджені звуки, а на серці в Григорія шкребли здоровенні коти. Його заповітну мрію побачити Рим було зруйновано тоді, коли до її здійснення залишився один крок. Що сталося з Констанцею, він також не відав, проте знав іншим знанням, що вже ніколи її не побачить. Ніщо не утримувало його від заглиблення у безмежжя. Ніщо не стояло між ним і новими пригодами його спраглого на знання духу. Тіло звично перебувало у мандрівних переміщеннях поверхнею того зніяковілого світу, що його географи і моряки вважали велетенською кулею. Мандрівні переміщення наближали його до непривітних просторів поліційної імперії, де розгоралося полум'я політичних суперечок між католиками і православними. Як бачилося, у тих суперечках (мізерних і минущих перед обличчям Живого Бога) йому судилось грати роль дрібної порошинки, яку жорстокі вітри століття зірвали з рідних ґрунтів й несуть далеко-далеко, у незнане майбуття.
Частина III. Стадія Урана. Ісихія і Андрогін
Те видовище, яке відкрилося очам Павла Вигилярного, після того як він прийшов до тями, належало до розряду неможливих. Під скелею палало велике вогнище, втричі більше, ніж те, яке можна було б скласти з принесеного ним і Лідією сушняка. Навколо вогнища зібралося п'ять молодих жінок, серед яких він упізнав обох подруг. Їхнє волосся було розпущене, Ліля не мала на собі жодного одягу. Тіла решти жінок вкривали полотняні балахони, гаптовані стилізованими зображеннями птахів і вписаними у кола хрестами. Вони простягали руки до вогнища, немов гріли змерзлі долоні.
Спробував підвестися, але не зміг. Його руки і ноги були міцно зв'язані капроновими мотузками. З тої позиції Павлові було видно лише малу частину майданчика перед скелею. Він сіпнувся, намагаючись спертися плечима на великий камінь і збільшити свої обсерваційні можливості. Цим рухом зрушив щось скляне. Воно задзеленчало. Ліда озирнулася, уважно подивилася на зв'язаного історика, потім знов зосередила увагу на полум'ї, що хижо тяглося до її рук. Вигилярний зауважив її відсторонений холодний погляд. В ньому не було й тіні тої веселої сексі, з якою він пив текілу і збирав сухе гілляччя.
«Це ж ті, які вбили професора, це перевертні, — майнула в голові молодшого панічна думка. — Вони нас здурили як останніх лошар… Су-у-уки! А де ж Саша? Вбили? Чи лише зв'язали, як мене? Для чого? Що ці тварюки збираються зі мною робити?»
— Хто ви такі? — голосно гукнув він до жінок. — Де мій брат? — і ще голосніше: — Саша! Ти мене чуєш?
Брат не відізвався. Луна, відбита горами, повернулася завиванням: «У-у-у-є-єж…».
— Лежи тихо, — наказала одна із жінок. — Якщо будеш верещати, заклеїмо тобі рота.
Голос жінки здався йому знайомим.
«Мамо рідна! — він за коротку мить вкрився холодним потом. — Це ж та сама кілерша, яка замочила Гречика… Мені кінець».
Він заплющив очі, намагаючись сконцентрувати думки. Потім напружив зап'ястки, перевіряючи міцність мотузок. Дарма. Капрон боляче уп'явся в тіло. Відчув, як набрякли кисті й уперше з моменту отямлення задався питанням про те, скільки ж часу минуло відтоді, як він втратив свідомість. Враховуючи, що на небі визоріло, вирішив, минуло не менше як дві години.
«Що ті відьми там роблять? — він знову спробував спертись на брилу в головах. — Нащо було розпалювати таке величезне багаття? Засмажити мене хочуть? Й навіщо та чортова сука Лілька весь час бігає голою? Може, це в них така збочена лесбійська секта?»
А ще його мучила думка про те, що він сам намовив старшого брата прийти на це гибле місце. Прийти, як виявилося, до самого ворожого лігва. Чому воно так сталося? Який відсоток випадковості і який відсоток чужого задуму крилися в їхній виправі до Відьминого лазу? І що тепер робити?
Його питання залишилися без відповідей. Біля вогнища тривав незрозумілий мовчазний ритуал, тріскотіло полум'я, час від часу серед сосен каркав ворон.
Раптом одна із незнайомих йому жінок відізвалася на пташиний крик.
— Батько Вороне, сущий по невинній крові, чи добре мене чуєш?
— Крр! — різко, наче рубаючи нічну тишу сокирою, відізвався птах; й від тої відозви волосся на голові Павла Петровича заворушилося.
— Через кого ти нині волієш повідати нам волю крові?
— Кра-крр!
— Дякую тобі за пораду, батьку Вороне, ми слухатимемо нашу посестру, як тебе самого. Ми питатимемо в неї порад, як питали би в тебе. Ми коритимемось її волі, як корились би волі Тої на плечах Якої ти подолав мовчання часу і мовчання смерті. Сестро, яким вмінням ти володієш? Адже той, хто не володіє істинним ремеслом, не здатний увійти до Тари.