Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ВЦ "Академія"
- ISBN: 978-966-580-382-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди». Краткое содержание книги:
Володимир Єшкілєв пропонує не життєпис, а художній роман, в основі якого — пригода. І цього разу він не зраджує собі в намаганні по-своєму роздивитися малодосліджені сторінки української історії. Пригода об'єднує зображені в романі події, що належать і теперішньому часу.
* * *
Роман «Усі кути трикутника» виписаний за канонами пригодницького твору. У ньому — авторське бачення європейських подорожей 1750—1753 рр. молодого Григорія Сковороди. Саме тоді він, на погляд В. Єшкілєва, потрапив до середовища містиків-революціонерів, які належали до різних напрямів та юрисдикції європейської масонерії. Автор виходить із переконання, що видиму історію України рухають і невидимі сили.
— Ми не студентки.
— Невже ще школярки?
— Ми працюємо.
— У сфері сервісу?
— Вгадали, — кивнула Ліда. — Ми з Лількою офіціантки.
— Щось не подібні ви на офіціанток, — з-під лоба глянув на дівчат Олександр Петрович.
— А якими, по-вашому, мають бути офіціантки?
— Я, Лідо, не перший рік на світі живу.
— Так ви не відповіли. Якими? Вівцями немитими?
— Одяг на вас не дешевий.
— Не дешевий, — погодилась Ліда. — Ми з Лількою тільки фірму носимо. В неї, — вона кивнула в бік подруги, — мама з Італії гроші присилає, а в мене тато на Північ літає, до Росії. Нафтовик.
— А чого ж ви не вчитеся? Зараз не як колись: гроші заплатив і вчися собі.
— Для чого?
— Освіту треба мати. В мене теж доньки. Обидві після школи підуть вчитися.
— А потім сидітимуть в офісі за срану тисячу гривень? — пирхнула Ліля. — Офігенна перспектива!
— То краще шлиндати між пияками з грязним посудом? — втрутився у розмову молодший Вигилярний.
— Зате чайові, як у професора зарплата.
— Ви навіть знаєте, яка зарплата в професора?
— Вона знає, — запевнила Ліда. — Лілька тусує з викладачами.
— Студенток їм мало?
— За студентку можна мати проблеми. А ще, — сангвінічна дівчина засміялася, — студентки тепер зі своїми мухами. З нами можна відпочити по-простому, а студентки… Ви їх бачили, студенток?
— Різні бувають, — зауважив Павло Петрович. На захист сучасних студенток він міг би навести безліч вагомих аргументів, проте відчув: перед цими дівчатами грати роль студентського адвоката не зовсім доречно.
— Вони ж усі піци жеруть, кетчупи, майонези. У них животи через пояс звішуються, — не припиняла наступу Ліда. — А у Лільки тіло, як у моделі… Лілька, покажи їм.
— Ми віримо, — молодший Вигилярний кинув погляд на старшого. Той ніяк не зреагував на перспективу побачити стриптиз.
Ліля тим часом спритно висковзнула зі спортивного костюму і залишилася в самому лише купальнику. Обидва брати змушені були визнати, що Ліда таки мала рацію. В її подруги було тіло, достойне обкладинки солідного культуристського журналу. Плетення тренованих м'язів не випирало, проте виразно вгадувалося під згладженим рельєфом. Олександр Петрович напружився. По перше, йому ніколи не подобалися дівчата-культуристки, а по-друге, він добре пам'ятав розповідь молодшого брата. Гречика, зі слів Павла, вбила руда дівчина спортивного типу.
«У банді кілерів усі можуть бути спортсменами, навіть дівки», — згадуючи кримінальні серіали, вирішив «карпатський есквайр».
— Ми люди сімейні, — мовив він.
— А це ви до чого? — підвела брови Ліда.
— До стриптизу.
— Якщо ви сімейні, то вам вже й на дічат дивитися не можна? — щиро здивувалася Ліля. — Я ж вас не знімаю, не зваблюю. Просто собі засмагаю, — вона дістала з наплічника тюбик з кремом. — Значить, ви таки нас боїтеся. Але ж дивні ви люди…
— Самі, Лілька, текілу пити будемо, — зітхнула Ліда. — А ці лякливі вуйки смоктатимуть… своє пиво.
— Хамити не треба, — зауважив Олександр Петрович.
— Ой, вибачте нас, — скривила смішну гримаску Ліда. — Ми ж тупі офіціантки, з грязних тарілок доїдаїмо, в університетах не вчимося. Простіть, Бога ради, овєц неосвічених.
— Наливай текіли, — раптом звернувся до Лілі молодший Вигилярний, — ніхто вас тут не боїться і за овєц не має. Ви — класні дівчата.
— Я буду пиво, — не відступив старший.
— Значить, буде в нас сьогодні класичне пиття утрьох, — прокоментувала ситуацію Ліда. — А ви, дядьку, — звернулася вона до Олександра Петровича, — як захочете текілки, скажете. Ми не лише ліберальні, ми ще й не злопам'ятні. Правда ж, Лілюсик?
— Правда.
— Ви просто ідеальні, — посміхнувся до Ліди Павло Петрович. І непомітно перевірив нижню кишеню мисливського жилета, куди перед мандрівкою поклав електрошокер.
Тіло Ніколатіні знайшли гондольєри. Воно плавало у Великому каналі, недалеко від садів Пападополі. Спочатку ніхто не впізнав у розпухлому трупі мертву плоть чиновника державного обвинувачення. Але невдовзі одяг і речі потопельника оглянули представники влади, і вже біля полудня на місце знахідки, у супроводі сбірів і дрібних посадовців, прибули інквізитор Кондульмеро і член Ради Десяти Альвізо Моченіго. Карети достойників Республіки привернули увагу публіки і сбірам додалося роботи. Коли натовп відтіснили, інквізитор і Моченіго вибралися з карет і пройшли до того місця, куди, за свідченнями гондольєрів, прибило труп нещасного державного службовця. Достойникам доповіли, що при огляді тіла жодних ознак насильницької смерті не виявлено, а також повідомили ту багатозначну обставину, що востаннє синьйора Фульвіо Ніколатіні бачили неподалік від цього місця сильно п'яним, що було проявлено через численні непристойні й недопустимі для державного службовця ознаки.