Євангелія від Ісуса Христа

Коли Марія та Ісус прийшли додому, вимокши до рубця, обляпані багнюкою і клацаючи зубами від холоду, то виявили, що діти були доглянуті краще, аніж вони собі уявляли, завдяки винахідливості й турботам двох найстарших, Якова та Лізії, які, помітивши, що ніч стає холодною, здогадалися розпалити вогонь у печі, й усі з’юрмилися біля нього, намагаючись погамувати голод, який смоктав їх ізсередини, теплом, що гріло їх іззовні. Почувши, як брязнула клямка хвіртки, Яків відчинив двері, дощ на той час перетворився на справжню зливу, з-під якої вибігли мати і старший брат, і коли вони увійшли до хати, то вода стікала з них струмками. Діти дивилися на них і зрозуміли, що батько не прийде, коли двері за ними зачинилися, але мовчали, й тільки Яків наважився запитати: А батько де? Глиняна долівка повільно всмоктувала воду, що стікала з просякнутих дощем тунік, у тиші було чутно, як у печі пострілюють вологі дрова, діти дивилися на матір. І Яків запитав знову: А батько де? Марія розтулила рота, щоб відповісти, але фатальне слово, наче зашморг, здавило їй горло, й на запитання брата відповів Ісус: Батько помер, і сам не знаючи, навіщо він це робить, чи то бажаючи навести неспростовний доказ того, що батька вони вже не побачать ніколи, висмикнув із-за пояса мокрі сандалії й показав їх братам і сестрам: Ось його взуття. Перші сльози вже бризнули з очей найстарших, але тільки тоді, коли діти побачили сандалії, не взуті на батькові ноги, вибухнув дружний плач, тепер усі плакали, плакала вдова і плакали її дев’ятеро дітей, і вона не знала, кого з них утішати, й нарешті опустилася навколішки на долівку, геть виснажена й знесилена, а діти оточили її живим гроном, яке не треба було топтати ногами, щоб вичавити з нього вино гірких сліз. Лише Ісус залишився стояти, притискаючи батькові сандалії до грудей у туманному передчутті, що коли-небудь йому доведеться їх узути, якщо він на це наважиться. Незабаром діти стали відходити від матері, старші з тієї сором’язливості, яка вимагає від нас, щоб ми страждали на самоті, менші просто наслідували приклад старших, бо самі вони були ще неспроможні збагнути, яке велике горе їх спіткало, вони просто плакали — у цьому малі діти поводяться достоту так само, як старі люди, які плачуть тоді, коли нічого не відчувають, а може, саме тому, що втратили спроможність щось відчувати. Досить довго Марія стояла отак навколішки посеред хати, ніби чекала вирішення своєї долі або судного вироку, але тут раптом відчула, що мерзне, бо мокрий одяг прилип їй до тіла, і тоді вона зіп’ялася на ноги, підняла віко скрині, дістала звідти стару й латану-перелатану сорочку чоловіка й подала її Ісусові, сказавши: Скинь те мокре, що на тобі, вдягни оце й сядь близенько до вогню. Потім покликала своїх двох дочок, Лізію та Лідію, звеліла їм підняти й тримати мату, щоб вона замінила їй завісу, й, у свою чергу, перевдяглася, стоячи за нею, з мокрого в сухе, після чого знайшла ті невеличкі запаси харчів, які зберігалися в домі, й стала готувати вечерю. Ісус грівся біля вогню, сидячи в батьківській сорочці до п’ят із надто довгими для нього рукавами, за інших обставин брати посміялися б із нього, адже він здавався в цьому одязі справжнім опудалом, але сьогодні вони на таке не наважились, і не тільки через велике нещастя, яке впало на їхні голови, а й тому, що брат сьогодні ніби став набагато дорослішим і навіть набагато вищим на зріст, і це враження тільки підсилилося, коли він повільними й розміреними рухами підсунув ближче до вогню батьківські сандалії, хоч у цьому його русі не було ніякого сенсу, адже господаря цих сандалій уже не було на світі. Яків, брат найстарший за віком після Ісуса, сів поруч із братом і тихо запитав: Що сталося з нашим батьком? Його розп’яли разом із повстанцями, — відповів Ісус також пошепки. Чому? Я не знаю, їх там було сорок, і наш батько серед них. Може, й він був повстанцем. Хто? Наш батько. Ні, він повстанцем не був, він завжди був тут, весь у своїй роботі. А де віслюк, ви його знайшли? Ми не знайшли його ані живого, ані мертвого. Мати нарешті приготувала вечерю, усі посідали навколо спільної великої миски і стали їсти, щó там було. У кінці вечері очі в найменших стали злипатися, й хоч які вони були збуджені, стомлене тіло вимагало відпочинку. Під задньою стіною розгорнули мати для хлопчиків, а дівчаткам Марія сказала: Лягайте поруч зі мною, й вони лягли по обидва її боки, щоб ніхто не ображався. Крізь щілину у дверях проникало холодне повітря, але в хаті було тепло — від печі, вогонь у якій ще не зовсім погас, від дітей, які тулилися одне до одного, й незабаром, попри смуток та зітхання, прийшов сон. Марія подала всім приклад, вона стримувала сльози, хотіла, щоб діти заснули якнайскоріше, заради них самих, але також і тому, що їй хотілося побути на самоті зі своїм горем, обміркувати своє майбутнє, без чоловіка і з дев’ятьма дітьми, яких треба було годувати й вивести в люди. Та, попри думки, що не давали їй спокою, попри те, що боліла душа, до всього байдуже тіло не змогло вчинити опір сну. Тепер спали всі.