Євангелія від Ісуса Христа

Марія ще не плаче, але в її душі вже виникло передчуття смерті, адже чоловік не повернувся додому, а в Назарет дійшли чутки, що римляни спалили Сефорис і чимало чоловіків розп’яли на хресті. У супроводі свого найстаршого сина Марія повторює той шлях, що ним, як вона має всі підстави припускати, пройшов учора її чоловік, вона, можна сказати, ступає у сліди його сандалій, сезон дощів іще не настав, легенький вітерець віє, майже не доторкаючись до землі, й відбитки сандалій Йосипа вже перетворилися на сліди доісторичного звіра, який жив у цій місцевості в прадавні часи, він тут пройшов учора, але це однаково, що сказати: він тут пройшов багато тисяч років тому, час не мотузка, довжину якої можна виміряти зав’язаними на ній вузлами, час — похила поверхня, яка вигинається хвилями, й лише пам’ять спроможна привести його в рух і наблизити до нас. Разом із Марією та Ісусом ідуть і інші жителі Назарета, хто підштовхуваний співчуттям, хто — цікавістю, серед них і кілька далеких родичів Ананії, але цим судилося повернутися до своїх домівок із тими самими сумнівами, з якими вони їх покинули, адже вони не знайшли труп, а отже, він може бути живий, вони не здогадалися пошукати його в руїнах старого складу, а якби навіть здогадалися, то навряд чи впізнали б свого мерця серед інших мерців, адже всі вони були обвуглені й чорні. Коли на півдорозі ці назаряни зустрінуться з підрозділом легіонерів, який прямував до їхнього села шукати повстанців, дехто з них поверне назад, стурбований долею свого майна, поверне назад, адже неможливо передбачити поведінку солдатів, які, постукавши у двері якогось будинку, не почують відповіді. Командир когорти захотів знати, чого треба цим селюкам у Сефорисі. Ми йдемо подивитись на пожежу, відповіли йому, й римлянин цілком задовольнився такою відповіддю, бо відколи почався світ, пожежі завжди приваблювали увагу людей, дехто навіть намагається стверджувати, що йдеться про особливий, неусвідомлений внутрішній поклик, про спогад про первісний вогонь, так ніби попіл може зберігати пам’ять про спалене, і це пояснює, чому ми з таким захватом споглядаємо вогонь незалежно від того, чи він горить у печі, яка зігріває нашу оселю, чи тремтить на кінчику ґнота свічки, яка цю оселю освітлює. Якби ми були такими ж необачними або такими відважними, як метелики, бабки та інші летючі комахи, то, певно, ми всі разом, весь рід людський кинувся б у вогонь, і тоді спалахнуло б таке сліпуче полум’я, що цей спалах проник би крізь заплющені повіки Бога й пробудив Його від летаргічного сну, та, на жаль, він прокинувся б надто пізно, щоб побачити й упізнати нас, бо ми б уже згинули в полум’ї. Хоч Марія має повен дім дітлахів, яких покинула без догляду, вона не повернула назад, а йде далі й іде досить спокійно, бо ж не щодня до села вдираються вояки, яким віддано наказ повбивати всіх малюків, не кажучи вже про те, що ці ж таки наші римляни дозволяють, щоб діти росли, й навіть заохочують їх до цього, а далі, мовляв, побачимо, далі їхня доля залежатиме від того, наскільки вони будуть слухняними і наскільки справно сплачуватимуть податки. Й ось тепер ідуть по дорозі мати й син, ідуть самі-одні, бо з півдесятка родичів Ананії, захопившись розмовою, далеко від них відстали, а що Марія та Ісус не мають чого сказати одне одному, крім слів, наповнених тривогою й передчуттям непоправного лиха, то, як наслідок, обоє ідуть мовчки, щоб не мучити одне одного, і дивна тиша, здається, накрила все, не чутно співу пташок, вітер повністю вщух, чутно лише шарудіння кроків, і навіть вони звучать якось невпевнено боязко, ніби кроки сором’язливого чоловіка, що проник у покинутий дім. Сефорис з’явився несподівано за останнім поворотом дороги, кілька будинків там іще горіли, тонкі струмені диму здіймалися над попелищем, то там, то там стриміли почорнілі стіни обвалених будівель і дерева, стовбури яких обгоріли згори донизу, але вони зберегли листя, яке тепер набуло іржавого кольору. А праворуч бовваніли хрести.