Потонулі в снігах

Що я мала робити?

…Багато років тому я йшла спекотною вулицею, на якій жоден будинок не відкидав тіні, коли з-поміж тих убогих жалюгідних п'ятиповерхівок матеріалізувалась маленька процесія. Попереду йшла старша жінка з міцно стиснутими губами, рішучою ритмічною ходою, розкидаючи поперед себе жменями біло-рожеві пелюстки. Здається, вона була п'яна. Я нічого не розуміла. Аж коли відвела очі від тієї жінки, то побачила малесеньку труну з мертвим немовлям, личком кольору старого дерева, що пливла над невеличким гуртом людей. І все це відбувалось в тиші. Я була єдиним спостерігачем, що занімів на тротуарі.

Це видовище було настільки абсурдним, наскільки може бути абсурдним ритуал, з яким зіткнувся вперше. Процесія наче танцювала у розпеченому повітрі, і пелюстки, що залишились після неї — навіщо вони на цій дорозі смерті?

Відірваність від ритуалів, добре знайомих певній людській спільноті, не завжди викликає подив чи розгубленість. Вона спокушає на створення інших ритуалів.

Я висипала пелюстки з балкона, і коли несла, то в коридорі утворилась доріжка з пелюсток, що просковзували поміж моїх пальців як шовк. Тому я й згадала це нещасне мертве дитя, яке ніколи не ступатиме ні по траві, ні по бруківці, ні по калюжах.

У Вільяма Блейка та його дружини Кетрін не було дітей. Їхня єдина донечка народилась мертвою. Блейк не міг змиритися з втратою і написав «Книгу Тель» про життя, що повертається на небеса, лише зазирнувши у цей похмурий світ скорботи і ненависті. З цієї поеми він почав свій шлях поета і мислителя. «Співчуваю Вам», — колись мовила до нього Кетрін, коли вони тільки зустрілись вперше. Для надзвичайно вразливої натури юнака, що з дитинства бачив містичні видіння, ці слова стали рукою підтримки на все життя, і вмираючи, Блейк співав. Він знав, що смерть — як подих чи доторк, від якого розсипається наша цілісність.

Того літа я повернулась додому. Йшла собі в покинутий сад зі здичавілими трояндами, лягала лицем донизу в густу траву, заплющувала очі. Я хотіла бути чим завгодно, лише не людиною. Безодня була довкола мене. Смерть звила в мені собі гніздо.

Мені було тоді дев’ятнадцять років. І ніхто не сказав: «Співчуваю тобі».

Зараз я можу сказати це комусь. Тоді я ще не вміла співчувати. Усвідомлення зв'язку між Всесвітом і нами — це втрачається швидко, а здобувається, коли ми опиняємося у глухому куті, переповненому болем і страхом. Шеллінґ пише, що усім іншим істотам притаманне відчуття єдності з оточуючим. Вони живуть в певних межах наперед визначеного існування. Натомість людина відкрита для всіх протиріч і сама в собі проходить чи не всі сходинки істот. Від трави до комахи, від птаха до хижака. Ми складаємось з тих же атомів, що й зірки і океан. Чому ж ми — інші?