Потонулі в снігах

Магія відчаю

Доля часом подає нам знаки, чимало яких вдається розшифрувати лише через багато років. І тоді настає прозріння, й світ починає ставати прозорішим і зрозумілим. Отак у Вашингтоні я шукала аксолотлів у приватному музеї-акваріумі. То був похмурий підвал житлового будинку, де в зелено-жовтому світлі плавали й мокли різні морські створіння, точнісінько такий, як описав Хуліо Кортасар у своєму оповіданні. Тільки там не було ні Кортасара, ні аксолотлів.

Я раптом відчула страх смерті й поспіхом вийшла звідтіля в пекельну вологу спеку початку літа. І музейна розкіш Смітсонівського комплексу викликала дивне почуття тривоги, ніби я щось втратила, коли пішла з океанаріуму, не знайшовши там аксолотлів, про яких більшість з людей взагалі не чули. Бо вони не читали це оповідання Кортасара.

Лише в Сан-Дієго, за кілька миль від Мексики, на березі бурхливого Тихого океану, мені вдалося позбутися цього неприємного відчуття, тепер я розумію, що аксолотлі були зовсім поруч, відчули мою присутність, і повідомили, що з ними все гаразд.

Я щиро вірю, що знаки, які нам подає культура у вигляді образів, слів, артефактів, можуть об’єднуватись у спільноти, здатні впливати на долю людей і самої культури. І навіть більше — знакові спільноти живуть самостійно й часом дуже довго.

А що ж ми, люди? Аби щось збагнути у цьому світі, нам варто видряпатись нагору й поглянути на все очима своєї душі. Згори ми побачимо, куди ведуть шляхи: до пустелі чи в тихі сади спочинку, що за он тим далеким пагорбом, в яких криницях ще не висохла вода, і таке інше. Птахів, звірів, людей не видно з космосу, але ми знаємо, чи варто їм жити в тих, чи інших місцях. Таким чином можна попередити їх про небезпеку у вигляді цивілізаційного бульдозера чи спалаху комерційної гарячки серед літераторів.