Сад спочилих котів
- Автор: Карасу Більґе
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5269-8
- Переводчик: Олесь Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сад спочилих котів». Краткое содержание книги:
«Сад спочилих котів» — це мозаїка, що складається з багатьох казкових історій. У такій історії може йтися про загадкову рослину, схожу на тюльпан, з’ївши яку людина не може далі брехати. Або це може бути стародавня оповідка про чудовисько, що роками живиться від тіла, в яке йому вдається впитися пазурами. Ці розповіді, на перший погляд, не мають відношення до головного сюжету, але вони вторять головній темі роману, якою є любов з її непоступливістю, прискіпливістю і непередбачуваністю.
Тепер команда чітко могла розкласти сполуку, яку назвала Аа. З одного боку, переймались її аналізом, з другого — взялися за експерименти, щоб дослідити таку її властивість, як змушувати казати правду — або ж, точніше, якщо висловлюватися мовою фоліанта, «більше не дозволяла людині обманювати».
Власне, тоді зі всіх боків почали повзти несподівані плітки; захмарні, нечувані плітки, які міг розпускати лише директор бібліотеки, не простивши вченому те, що той покинув його на самоті.
Науковець розгубився. Збагнув, що потрібно прискорити темпи праці. Зажурився. Однак не став доскіпуватися до джерела цих пліток.
Друзі навідувалися до нього, тишком-нишком починали розповідати: «Учора…» За тим «учора» йшло таке: «На одному засіданні завелася мова про квіти; хтось заявив, що ти вирощуєш тюльпани. Я збирався сказати, що знаю тебе, і ти нічого не вирощуєш; то був мій обов’язок, хоча й здогадувався, що цим лише зміцню підозри; але не встиг і рота розтулити — аж тут раптом: „Так, вирощує, та ще й у горщиках для троянд їм на поталу…“» Того, хто це сказав, вони обидва чудово знали. «Бодай тебе оббріхували б і сотні ворогів, я їм нізащо не повірив би. Як він може таке набалакувати?» Учений заспокоїв друга. Звісна річ, той знайомий насправді сам колись вирощував тюльпани, але перестав. Тож, очевидно, це — ніяка не ворожнеча. Культивування тюльпанів вимагало від нього відваги. «Хтозна, може, він хоче бачити й мене таким мужнім; а можливо, хоче, щоб і я вирощував тюльпани…» Проте радості від цього було мало.
Услід за цим другом приходило й чимало інших, приносили нові вістки. «Учора…», — починали вони. Чутки розповзалися по вулицях, по маршрутних таксі. Науковець же щоразу журився все дужче й дужче.
Проте, з іншого боку, істотно пришвидшувалася робота. Все написане в манускрипті, мабуть, мало, справдитися. Досліди проводилися на основі мінімальних доз: вивчався весь процес; різноманітні сполуки, які вступали в реакцію в людському шлунку, що перетравлював увесь листок, спочатку бралися для експерименту в стократ меншій пропорції.
Настав день, коли всі активні елементи можна було визначити, відтак ставала зрозумілою форма дії рослини, що «більше не дозволяла брехати». Якщо до складу суміші не додавалася сполука Аа, то її експериментальні, устократ менші дози впливали не більше кількох секунд. (Від піддослідних вимагалося говорити явно неправдиві речі.) Утім, після того, як домішували Аа, усе змінювалося. Якщо доза збільшувалася до п'яти відсотків, то експерименти тривали впродовж кількох годин, а траплялось — і цілого дня, хоч як піддослідні намагалися, але збрехати не вдавалося.
Ті старання відкривали вченому абсолютно нові горизонти. Він радів своїм успіхам, наче малим дітям. Настав і той день, коли нарешті можна було покликати директора бібліотеки та привселюдно висловити йому вдячність. Тим часом плітки розповзалися й далі.
Найважливіше ж те, що ці плітки жодним чином не зачіпали лабораторних дослідів, чи принаймні так лише здавалося. Тут начебто не йшлося про те, що з лабораторії відбувся витік інформації, яку неправильно тлумачили чи зумисне спотворювали. Натомість усі пліткували про результат таємного захоплення самого дослідника — мовляв, той вирощував у домі тюльпани. Ті, які переповідали йому ці плітки, говорили десь так: «Оскільки ми тебе добре знаємо, то вибачай, але маємо невтішні вісті. Переказуємо їх, бо як ти рано чи пізно збагнеш, що не розповіли тобі те, що чули на власні вуха, то й руки не подаси».
Можна сказати, зібрання минуло доволі яскраво. Прийшли й працівники лабораторії, і керівники кількох найближчих наукових відділів, і кілька високих, навіть дуже високих — посадовців із секретних органів; приїхав і директор бібліотеки. Учений, коротко виклавши суть виконаної роботи, — власне, виклавши без жодної конкретики та реальних фактів — висловив подяку бібліотекареві за те, що той указав йому шлях до відкриття. Як і мріяв, того дня він спостерігав за розгубленим виразом того наймолодшого, найгарнішого у світі (дещо зляканого на цьому вкрай урочистому зібранні) обличчя. Підвівши гостей до парника, де вирощувалися альсаламандри, він довго розповідав про особливості та тендітність цієї рослини, так схожої на тюльпан. Потім запросив директора бібліотеки до себе в гості. Запропонував переночувати, поводив по дому, показав бібліотеку та свої зелені троянди. А кіт того вечора зробив неймовірне: підійшов до гостя, заліз йому на коліна й на них заснув. Хоча вчений і хотів розповісти, як це важливо, але не став. Бібліотекаря його слова тільки розсмішили б.