Сад спочилих котів
- Автор: Карасу Більґе
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5269-8
- Переводчик: Олесь Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сад спочилих котів». Краткое содержание книги:
«Сад спочилих котів» — це мозаїка, що складається з багатьох казкових історій. У такій історії може йтися про загадкову рослину, схожу на тюльпан, з’ївши яку людина не може далі брехати. Або це може бути стародавня оповідка про чудовисько, що роками живиться від тіла, в яке йому вдається впитися пазурами. Ці розповіді, на перший погляд, не мають відношення до головного сюжету, але вони вторять головній темі роману, якою є любов з її непоступливістю, прискіпливістю і непередбачуваністю.
Їжа збила з думки. Чи скоріше один із базік за столом. Тільки-но подали каву, науковець злякався, що не зможе дочитати листа. Заледве спекався пустомелі.
Його здогад був правильний. Директор писав, що йому тридцять років. Безперечно, він чимало досягнув на свої роки. Убгавши своє життя в тісні рамки, він хотів почуватися непересічною людиною? Однак, згадуючи про власне буття, він ніби вибачався: «Позаяк мені лише тридцять, читаючи це стародавнє письмо тією мірою, наскільки дозволяє набутий досвід…» — писав він… Сюди бібліотекар і втиснув найцікавіше: «Ви не повірите, але легенда про тюльпанове поле переказується навіть у цьому манускрипті як давня казка…»
Тюльпанове поле несподівано повернуло його до того реального сну, який наснився в морі.
Цей молодий директор, якого він навіть не бачив і навряд чи побачить, зненацька йому спантеличив і голову, і душу.
Не дочитавши листа, він засунув його в кишеню. Дві останні сторінки краще не дочитувати, що б там і не було написано… Він сам мав написати листа. Короткого, різкого.
Увечері, сидячи вдома, він раптом замислився — сам у порожній кімнаті, у зручному, м’якому кріслі. Його поглинула легенда про тюльпанове поле. Але водночас і думки про інші речі, ще інші… Наскільки він знав та пригадував, легенда була така:
Колись давно жив собі один візир. Здобував у війнах перемогу за перемогою і своєю славою почав непокоїти навіть падишаха. Усі сусідні держави він змусив сплачувати данину. Та якось у столицю надійшла звістка, що військо однієї з них, ще й найдрібнішої, раз у раз здійснює набіги на багате прикордонне село їхньої країни, відбирає в мешканців олію, збіжжя та гроші. Візир негайно зібрав армію та повів її на ворожу країну. Дійшовши до кордону, він наштовхнувся на тюльпанове поле, а оскільки не міг віддати квіти на поталу коням (за тієї епохи тюльпан вважався в країні ледь не священною, улюбленою квіткою), то почав їх обходити; тим часом ворожі нападники помітили чуже військо, налетіли на село та спопелили його вщент, не залишивши каменя на камені. Візира скарали на горло, відтак минуло два сторіччя, поки село повернулося до колишнього стану, а міждержавні стосунки на тому кордоні налагодилися.
З часом візира забули, одначе гнів, мабуть, перекинувся з нього на тюльпани, оскільки через багато років після цієї події (про те згадувалося не тільки в письмових джерелах, а навіть у казках…) у країні були під строгою забороною квіти тюльпанів.
В указі зазначалося, що на виробництво ліків вистачить і цибулин. А квіткарі натомість можуть садити троянди. І хоча відтоді тут ніхто не вирощував тюльпанів, ця ворожість замість того, щоб зменшитися, з часом тільки посилилася; з квітки поширилась і на її зображення — краяни зішкрібали тюльпани із стінних розписів, де тільки бачили, замість них виводили троянди. За тієї доби така зміна зображень стала прибутковою справою для багатьох родин. (Проте — як у час всіляких заборон — мали роздолля чутки про квіткарів, які не скорились і вже сторіччями тайкома вирощують тюльпани… Такі люди або не сприймали заборон, або ж з’являлися на світ від матерів із любов’ю до тюльпана в серці? Це була тема для довгих суперечок.)
З того часу минули сотні років, проте тюльпану не простили. Шанувальникам квітки впродовж цих сторіч вряди-годи хотілося відверто висловлювати свою любов, нарешті перестати соромитися її; когось із них ганили, а когось — довічно — призначили директором садів та розсадників, де культивувалися лише троянди — уже за тих часів, коли не виганяли з роботи й навіть, коли була нагода, не відправляли на заслання…
Легенда та її продовження… Це все було добре, гарно, проте за цими думками, ідеями начебто стояло ще щось; його тривожило ще щось…
Учений вирішив відписати коротко й різко, проте вже тривалий час не міг скласти відповіді. Натомість якось уранці він побачив ще одного листа від молодого бібліотекаря.
Лабораторні дослідження загальмувалися. Команда тупцювала на місці: треба було визначити склад однієї зі сполук, але це нітрохи не вдавалося. Ось уже два тижні, як усе чи то валилося з рук, чи то губилося з очей. Вони морочилися зі складниками, яких достеменно ніяк не могли встановити, це було схоже на біг наввипередки…
Можна сказати, учений уже нудьгував за днями, коли встромляв провідники в мозок живих тварин — з тих експериментів мав більше користі. Усе це: і тварин, і їхній мозок разом із провідниками, прикріпленими до голови, та вимірювальними приладами — він переклав на плечі помічників. Отримуючи від них раз на тиждень звіти із результатами дослідів, він читав їх заздрісними очима. Ще трохи — і вчений закинув би оте хімічне божевілля й замість нестямних фантазій про те, як нагодувати людство листям або його соком, надав перевагу безлічі привабливих дослідів. Чи він перевтомлювався?