"Грант" викликає Москву

Нічого слушного відповісти на це Релінк не міг.

Вранішня доповідь оперативного чергового Іохима Варзера теж не дала нічого нового і тим більше значного.

— Служба зв’язку знову стверджує, що в місті працював не нашим шифром чийсь передавач, — додав Варзер, закінчивши доповідь.

— Хай знайдуть передавач і тоді доповідають! — розсердився Релінк.

Залишившись у кабінеті сам, він втупився на перелік міських подій, що лежав під склом «для пам’яті». Їх назбиралося вже чимало:

Знищено автобазу в міському саду. 38 убитих.

Знищено склад амуніції.

Знищено склад автопокришок.

Виведено з ладу чотири паровози.

Підірвано на мінах два залізничних состави.

Отруєно продукцію на макаронній фабриці, що працює для армії. П’ять смертних випадків.

На суднобудівному: потоплення плавучого крана і міна в трюмі сторожовика.

Прокламації: про святкування Жовтня, про відступ німецької армії під Москвою, про акції проти євреїв, заклик до саботажу і відмова їхати в Німеччину.

Кожного ранку, сідаючи за стіл, Релінк перебігав очима цей перелік, і потім, коли вів допити, список весь час лишався перед ним. Він намагався так спрямовувати допит, щоб арештований вільно чи мимоволі раптом зачепився за якусь справу з його списку.

Проте відбувалося справді щось дивне і тривожне — у сіті, які він розставив, потрапляло чимало людей, тюрма весь час повна-повнісінька, багато хто з арештованих були викриті або навіть самі призналися у діях, ворожих Німеччині, але ні від кого з них не простягнулася хоча б павутинна ниточка до подій із списку. Можна було подумати, що люди, які попадали в сіті СД, робили це навмисно, і тільки для того, щоб одвернути увагу на себе від визначніших осіб. Повірити в це Релінк не міг. Він уже відмовився від припущення, що всі великі події — справа однієї й тієї ж невеликої групи фанатиків, але водночас припустити, що проти нього виступає така численна, добре оснащена організація, не хотів.

І все-таки між арештованими, що пройшли через його руки, і тими невідомими і більш небезпечними Релінк відчував якийсь неясний зв’язок.

Релінк був по-своєму розумний і умілий працівник СД. Його роботу в Парижі та Голландії помітило і винагородило вище керівництво. І сюди його послали, враховуючи перспективність радянського півдня в історичних планах фюрера. Він пишався, що потрапив на таку важливу ділянку фронту, і намагався виправдати це довір’я. Правда, останнім часом Берлін уже не нагадував йому про особливу важливість південного плацдарму, і можна було подумати, що цієї важливості більше не існує. Але тепер його засмучувало інше: він був неспроможний зрозуміти природу і психологію свого нового противника. А він знав, що успіх боротьби починається з цього.

Добре було б поговорити про все це з розумною людиною, що має більший, ніж у нього, досвід спілкування з радянськими людьми, та Релінк просто не знав такої людини. А втім, ні, одна така людина є — лідер українських націоналістів Савченко. Уже під час першої зустрічі з ним Релінк зрозумів, що має справу, якщо не з розумною, то принаймні з дуже хитрою людиною. Проте Релінк не міг одверто викласти перед ним усі свої сумніви і своє нерозуміння. Крім того, з цими українськими діячами взагалі провадили якусь складну гру. То ними категорично нехтували, то вимагали всіляко наблизити їх до себе, надавати всякої підтримки. А три дні тому Берлін наказав роз’яснити місцевим українським лідерам, причому в найрізкішій і найкатегоричнішій формі, що на окупованій території України Німеччина — це і єдина влада і єдина політика. Саме з цього приводу сьогодні Релінк і мав зустрітися з Савченком…