Пророчиця

«Не збивайся з теми, давай, далі, далі…»

«Так… Одного разу… на початку цього місяця… Точно не пам’ятаю, але перед восьмим березня, за два чи три дні… Словом, мені на мобільний подзвонив якийсь чоловік. Голос був незнайомий. Номер визначався, я записала, — Галина витягнула з кишені джинсів наперед заготований папірець, зачитала номер, повторивши його ще раз. — Чоловік не назвав себе. Сказав: знає про Миколині проблеми, порадив звернутися до однієї жінки, вона чи ворожка, чи щось таке… Я намагалася дізнатися, де незнайомець узяв мій телефон. Він пояснив: спільні приятелі дали, не уточнив. Наголосив, що дуже хоче допомогти і це в наших же інтересах. Дав телефон, ось такий, — Галина зачитала знайомий уже Горілому номер пророчиці Олесі. — Я запитала, скільки це буде коштувати. Чоловік сказав: вона сама назве ціну. Обіцяв іще дзвонити. Ну, я розказала про дзвінок Миколі. Він спочатку не повівся, а на ранок каже — що ми втрачаємо? Цікаво ж… Сходив. Повернувся розгублений, пояснив — та жінка, Олеся, грошей із нього не взяла, бо ніби побачила смерть, а в неї правила такі — коли бачить смерть, плати не бере. Походив він так день, тоді каже: мовляв, не подобається йому все це, хтось залякує, треба йти в міліцію, дістали ці банкіри зі своїми вибриками. Під вечір зібрався, поїхав у міліцію заяву писати. Потім подзвонив, попередив: ситуація помінялася, треба з одним старим знайомим зустрітися. І пропав… На ранок труп підкинули… — Галина шморгнула носом. — Потім прийшов чоловік, такий, на бандита схожий. Хотів знайти ту жінку, пророчицю… Я міліції поки що нічого не казала. Тим більше, що Микола сам вирішив не говорити… Навіть якби я розказала про пророцтво, хто б мене слухав… Але той бандит нас налякав, я послала його до тієї… пророчиці… Сама ж подзвонила по тому телефону, ну, чоловікові, який пророчицю порадив… Бо не знала, з ким побалакати, не в міліцію ж із цим… Він миттю трубку взяв, вислухав мене… Каже, аби я дзвонила в міліцію, краще — відразу підполковнику Зарудному… В мене був його номер… Словом, я повинна була подзвонити Зарудному, розповісти, як на Миколу з банку наїжджали. Назвати прізвище Момота… хто це такий, я не знаю… Потім попросив послати йому нашу електронну адресу. Для чого — не пояснив. Тільки наступного дня я отримала листа, до нього пришпилена була фотографія, і текст — я повинна впізнати цю людину, ніби це він погрожував Миколі. Цей хлопець справді до нас приходив, від банку, здається, навіть погрожував… Тільки звідки той незнайомець про це знає… Олеже, можна, я з думками зберуся?»