Samotni.com

— Ним я тільки буду, ось побачиш, — шепоче Віктор і сам починає вірити, що з цього місця вони коли-небудь разом побачать, як зрине вгору розроблена ним машина.

— У мене погана новина, — супиться Йоанна, коли хлопчина ділиться з нею своєю мрією. — Це останні хвилини на цій терасі. Ще трохи, і її закриють.

— Знайдемо нову, — не відступається Віктор і ніжно цілує мерехтливо-мідне волосся Йоанни.

А потім вони сидять на картатій ковдрочці та їдять бутерброди з плетеного кошика. Люди придивляються до них, перешіптуються між собою, але пестять їх очима.

— Що, травневий пікнік? — питаються вони, посміхаючись.

— Атож, пікнік, — відповідає Віктор, серйозно притакуючи.

Над ними — дві хмарини. Немовби сваряться за місце в небі… Але ні! «Вони просто так нерівно пливуть», — думає Віктор, дивлячись на ту купчасту небесну пару. Із хмар виринає обрис обличчя. Добре знаного. Шкода, що такого ефемерного. Досить одного пориву вітру, щоб знищити його і розвіяти білим серпанком ген-ген за виднокраєм.