Samotni.com

Мені й досі не йде з голови вчорашня пригода з Йоанною, а вже доводиться думати про завтрашній день, про Віктора і наше побачення з директором. І конче злоститись. І на Йоанну — часом вона далі власного носа не бачить. І на Віктора, бо той знову зробив усе, щоб вона, Зося, мов той кімнатний песик, бігала навколо пана Кусти, крутячи неіснуючим хвостиком. Вона вже бачить себе в цій ролі! Танець навшпиньки, запобігливе плавання на вутлих човниках-словах поміж хвиль директорського гніву. А потім жалюгідне чекання: що буде після всього? Дасть він нам ще один шанс чи, знудившись од нашого довгого плазування, кине якусь кістку своєї директорської волі на майбутнє. Мене відправить на уроки, а Мільновича — до дідька, хоча обоє ми вже давно так і збуваємо свій час. Я на уроках, а Мільнович — у дідька…

Шкода, що я не ходжу до ворожки, не ворожу на таро. Навіть на сайти з гороскопами не зазираю. Можливо, та дрібка ірраціональної інформації позбавила б мене клопотів?

Можливо, існує якась скляна сфера, в якій давно вже визначено, що станеться з Віктором. Досить було б її потрусити, щоб ті його криві стежки переплуталися ще дужче. І тоді таку кулю, сповнену безнадійного життєпису, можна вже без жодного жалю відкласти на запорошену полицю з написом: «Безнадійні випадки».

Звідки я так добре знаю про існування безнадійних випадків? Уже бачу подив і жах на обличчях учнів, якби вони якимось дивом зазирнули в мою особисту сферу. Ту, якою була вона багато років тому, коли здавалося, що я долучуся до компанії дорослих невдах, самітниць і жінок із так званим минулим.

А Йоанна? Учора ввечері я тільки натякнула, що цього тижня її черга мити посуд. Цього було досить, щоб вона назвала мене пихатим розкладом уроків із вбудованим будильником і дзвінком на уроки. Почула я і те, що я для неї ніхто, бо мати з мене ніяка…

Ще б пак!!! Я народилася нудною, добре організованою учителькою польської. Я тримаю лад у шухлядах і завжди знаю, що сказати. Я регулярно бігаю зранку і не лягаю спати в макіяжі. І той глибокий смуток свого існування ховаю, силкуючись триматися удавано вільно: наспівую піднесені фрагменти «Марії Аварії»,[2] об`їдаюся піцою в ліжку. А часом і вилаюсь, але, мабуть, ні до ладу ні до прикладу, бо Йоанна дивиться на мене в таких випадках з відвертою зневагою. Певно, гадає, що таким способом я хочу досягти якоїсь чергової дидактичної мети. Наприклад, удати з себе її приятельку. Ось як мене оцінює менша сестра, і то навіть не вчителька…

Тим часом із нас двох це я напереживалась, а щоб збудувати нове життя, мені довелося вивернути кишені. Я не хочу вертатися до старих часів закомплексованої Зосі. Дочки алкаша, дівчини, зданої на саму себе, прогульниці з часів середньої школи, яка від кожного лиха тікає до зошита в клітинку. Скільки ж років я так тікала? Який то вже зошит у клітинку?.. Наша спільна мати вибрала для мене нікудишнього батька, по смерті якого я й заплакати не змогла. На щастя, у випадку Йоанни вона подбала майже про ідеал. Заледве я відновила віру в батьків, як ідеал зник, а матері теж перехотілося жити… Під час її хвороби у мене склалося враження, що вона взагалі не бореться за те, щоб залишитися з нами. Чи шкода мені її через це? Не знаю, але з дочками так не буває, бо, коли ті занадто швидко лишаються самі, на них спадає дорослість зневірених жінок, якої так важко уникнути…