Samotni.com

— Не любиш учительок? — відповідає вона підступним питанням.

— Навпаки. Дуже… — Віктор про всяк випадок робить крок назад. — І діти теж люблять…

Людей в автобусі небагато. Попри це вони стають так близько одне до одного, що їх розділяє хіба що плетений кошик.

— Я б усі зупинки прогавив, — нашіптує Віктор у маленьке, мов човник, вухо. — А давай поїдемо з кошиком світ за очі!

— Іншим разом, — шепоче у відповідь Йоанна. — Ми тут виходимо.

Аеропорт Окенче зустрічає їх сонцем, розлитим по сірих будівлях старого терміналу. Поряд триває якась робота над черговим об’єктом, але перед входом в аеропорт стільки всього діється, що важко обхопити поглядом увесь простір, заповнений біганиною, сигналами нетерплячих водіїв і великими мандрами людей, яких впускають і випускають скляні двері. Мабуть, найдужче вражають Віктора ці двері… Вони не риплять, наче на щось нарікаючи, — працюють важко й рівномірно. Навіть коли намагаються з’єднати свої скляні руки, зараз же їх розводять із терплячістю самовідданих швейцарів.

— Ми на місці, — переможно оголошує Йоанна і тягне його за руку.

Він здається на її квапливість. Двері безшумно впускають їх усередину. На мить замислившись, Йоанна рушає у чергову мандрівку. Розмовляє з якимись людьми, питає, пояснює. Нарешті хтось люб’язний каже з посмішкою:

— Ідіть оцими сходами.

А потім, щойно подолано лабіринт платформ, коридорів і сталевих переходів, перед ними розкривається велика тераса. Вікно на небо і на землю.

— Скажи тепер, будь ласка, що ти ще ніколи тут не був! — В очах Йоанни спалахує пристрасне благання. Вона піднесена і не зводить очей зі схвильованого Віктора.

— Ніколи, — відказує Віктор, але відповідає хмарам, голубам і літаку, що саме злітає в небо. Тільки не їй. Хлопець завмер непорушно. Самим поглядом він проводжає срібного велетня, тихо вимовляючи його назву. Коли літак зникає з ока, він скидається на маленького хлопчика, в якого жорстоко відібрали іграшку. Але мить — і горе через втрату зникає, мов мильна бульбашка, бо просто зараз плавно спускається на злітну смугу поважний красень «аеробус».

І знову Віктор прикипає очима до ще однієї срібної стріли, що мчить темною злітно-посадковою смугою, і за хвилю його погляд перебігає до авто попереду, що, мигаючи вогниками, тягне за собою покірного гіганта. Ця сцена пройняла хлопчину, мабуть, до самого серця. Після довгого мовчання він шукає очима Йоанну. Помічає її неподалік. Дівчина спирається на перила. Вельми задоволена собою. Сюрприз триває досі, хоча вони тут уже з годину.

— Звідки ти знаєш, що я ніколи… Що ніколи не бачив зблизька жодного літака?

Вони сидять на даху світу. Так їм здається, а травень перекочує над їхніми головами легку полуденну спеку.

— Я й гадки не мала. Так надумала собі, бо… бо зроду не бачила таких гарних літаків у такій маленькій квартирі. Ти природжений конструктор, — каже вона і тулиться до Вікторового плеча.