Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
Вона теж була немолода. Можна сказати, одного віку з ним. Коротали свої літа разом ось уже тринадцять років. Вайті взяв її маленьким щеням у собачому розпліднику через кілька років по смерті дружини, зрозумівши, що вже не зможе наново побудувати своє особисте щастя. Не може. Та й не хоче. А собака — це інше. Бігає собі, хвостом виляє, догляду вимагає. Все ж таки не самотою…
Відтоді спливло багато років, їм добре було разом. Розуміли одне одного з півслова, а частіше — взагалі без слів: з виляння хвоста, з нахилу голови, наче думки одне одного читали.
Цієї зими снігу випало, як ніколи. Небо й зараз було затягнуте свинцевим важким напиналом хмар, хоча ні Таша, ні Вайті цього не помічали. У грудні темно буває по двадцять годин на добу. Але їм і не треба було нічого бачити. Вони знали всі стежки і дерева в окрузі. Кожен кущик, куди носили якесь овочеве лушпиння для голодних зайців, знали напам’ять. На нюх, так би мовити.
Цієї ночі не мело. Приморожувало. Саме час підгодувати куцохвостих.
— Овочів з городу завжди навалом, а там дивись, Ташо, коли-не-коли зайчатинкою поласуємо, — пояснював старий.
Це — Аляска, тут майже всі живуть риболовлею і полюванням.
— Ну що, пішли, Ташко, поки темно, — буркотів Вайті, насилу натягуючи розтоптані валянці зі снігоступами на понівечені ноги з кулеподібними кісточками біля великих пальців.
— Зайців годувати найкраще вночі, Ташо, — повчав він собаку, ось уже вкотре, — і обов’язково в кущах, щоб орли, яких тут безліч, не схопили вуханів.
Вона уважно слухала, схиливши голову набік та піднявши вухо, — так краще чути. Вухо ослабло й так і липло до голови. Таша безліч разів чула, чому зайців слід годувати тільки вночі і тільки в кущах. Вона вивчила це назубок, але любила слухати скрипливе спокійне бурмотіння Вайті — нехай думає, що їй цікаво.
Нарешті Вайті підвівся. Таша радісно скавульнула, замела хвостом, побігла вперед і штовхнула двері мордою. Людина і собака увійшли в тайгову ніч.
Як завжди, зробивши велику, кілометрів зо два, петлю, і залишивши довговухим під знайомими кущами частування, двоє потюпали додому. Дорогою Таша іноді забігала наперед і насторожено, як справжня мисливська собака, піднявши передню лапу, завмирала, прислухаючись. Часом відставала й довго стирчала біля якогось куща, обнюхуючи його зусібіч. Вайті за неї не боявся — собака знає дорогу додому. Головне, щоб ведмедя не розколошкала: шатун у лісі — небезпечне сусідство.
Коли їхній будинок вже забовванів оддалік, Вайті озирнувся, шукаючи очима собачу тінь, ступив убік і… шубовсть! — несподівано провалився в якусь яму, припорошену снігом.
— Кхи-и-кхи-и… — не то закашлявся, не то застогнав Вайті. — Таш-шо-о… — ледве прохрипів. — Усе, на що був зараз здатний…
«Але що вона може зробити? — промайнуло в голові. — Самому треба вибиратися… Холодно, не можна тут борсатися… так і замерзнути недовго… хто за нею тоді догляне…»
Він спробував підвестися, але скрикнув від нестерпного різкого болю в спині й втратив свідомість.
Скільки пролежав отак — хтозна. Холод, мабуть, притупив біль. Він розплющив очі.
«Та-а-к, оце потрапив у халепу… Схоже, пошкодив хребет», — думки старого були зовсім нерадісними.
І раптом Вайті побачив поряд свою Ташу! Ні, скоріше, відчув. Собака зістрибнула в яму до Вайті і лягла поруч, щільно притулившись та зігріваючи його своїм теплом. Ретривери — вони такі: ніколи не кидають своїх друзів у біді.
Тільки-но Вайті розплющив очі, собака підскочила й почала, як цуценяті, заклопотано вилизувати йому обличчя, обдаючи не надто свіжим подихом.
— Ташо… Ташо… Ташенько, — розплакався Вайті. — Нумо вибиратися звідси, любенька… Допоможи мені, тягни…
Собака схопила зубами комір його поношеного кожуха й потягла щосили, упираючись усіма лапами, що тремтіли від напруги. Гарчала, сопла, провалювалася в сніг. Тоді, втомившись, лягала поруч із Вайті перевести подих і набратися сил — адже вона теж була немолода. Він допомагав їй як міг. Упирався ногами й ліктями, обіймав, гладив, чіплявся за нашийник і… плакав. Ні, не від болю. Не від страху. Це були сльози вдячності…
Вісімдесятирічний життєвий шлях залишився позаду, але ще ніколи не зустрічав він людину, яка з такою самопожертвою кинулась би йому на допомогу.
Коли вони, нарешті, вибралися з ями, до будинку залишилося ще метрів сто п’ятдесят. Побачивши освітлене вікно, за яким їх чекало тепло і порятунок, Вайті подвоїв зусилля. З величезними труднощами перевернувшись на живіт, став повзти, впираючись то коліньми, то ліктями, допомагаючи Таші. І коли будинок був уже зовсім близько, сили полишили його.