Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
…Повернувшись із закутків пам’яті в сьогодення, Максим підняв руки і поклав їх на долоні людини, яка закрила йому очі. Вони були теплі і трохи шорсткі. Він узяв їх у свої і розвів урізнобіч. Озирнувся. Здивовано подивився на жінку, яку тримав за руки.
Він не знав її.
— Здрастуй, Максе.
— Ти?!
Розповніла і змарніла жінка. Ні, вона не виглядала, як безхатько або п’яничка, ще залишились сліди краси, але було помітно, що в неї немає бажання стежити за собою. Колись великі, блакитні, завжди трохи пустотливі очі згасли і стали сірими. Куточки раніше спокусливих вуст разом зі щоками помітно опустилися вниз. Важка постава вгрузла такими ж важкими ногами в розтоптані черевики, більше схожі на капці.
Ліля обійшла лаву і втомлено опустилася поруч. Максим відчув себе ніяково — настільки благополучно виглядав він у порівнянні з нею.
— Здрастуй, Максе, — повторила вона.
— Здрастуй… Не очікував тебе побачити. Як ти?
— Нічого. Ось приїхала провідати батьків.
— Як вони?
— Старенькі, але нічого, тримаються… А в тебе, бачу, все гаразд?..
— Та нібито…
— Максе…
— Що, Лілю?
— А ти тоді відразу повірив Антону? Що я… провела з ним ніч? Як ти міг?
— Антон — мій найкращий друг… Був…
— Але ж ми пожартували! Хотіли лише розіграти тебе…
— Пожартували? Розіграти?! Але ж ти…
І раптом Максим відчув, що йому взагалі не хочеться нічого з’ясовувати. Ні, не тому, що він боїться дізнатися, що це був тільки дурний жарт, і парочка з нього просто поглузувала. Адже він так любив її, так вірив йому… Не хоче він ворушити давнє. Немає більше ніяких почуттів. Не хоче він, щоб дзвонив Антон. І сам більше не телефонуватиме. Йому все одно, що з ними було, як вони жили і ким стали. Ось так.
— Максиме! — знову рознеслося парком.
Цього разу голос був йому знайомий. Він озирнувся і побачив… свою дружину. Таня поспішала до нього, цокаючи своїми тоненькими шпилечками. У шовковому, кольору грозової хмари брючному костюмчику вона виглядала просто чарівно.
— Вибач, Лілю, зовсім забув. У сина презентація… Пробач… Може, якось іншого разу…
І він раптом відчув себе вільним.
Підхопив свій дорогий шкіряний дипломат і побіг назустріч дружині.
Йому здавалося: всі люди, що тут гуляють, дерева, та й сам парк, дивилися на нього і раділи — ще одна щаслива людина!
Потягло прохолодою, і природа, немов закінчивши ще одну історію, закрила свою книжку і оповила парк і все місто синім серпанком темряви. Міріади маленьких вогників-зірок привітно миготіли, і шелестіло листя дерев: «На добраніч, люди. Нехай щастить!»
Хочете сюрприз? або Один звичайний день із життя на Алясці
«Він приїхав, приїхав!» — раділа я, відчайдушно намагаючись зібрати свої емоції докупи. На електронному годиннику було 7:07. Як вчасно!
Мій чоловік прокладає дороги. Цілих три місяці він працював далеко від міста Анкоридж, де ми тепер живемо. Я чекала на нього вдома, бо роботи до біса. А зараз прислухалася, принюхалася… Ні, тихо і кавою не пахне. Дивно…
Вийшла зі спальні. Посміхаюся на всі «двадцять шість» — саме стільки зубів у мене лишилося.
— Good morning, — бурмоче Майк.
Він стоїть посеред кімнати, огидно шкрябає і тре коліно. Я зіщулилася — очікувала не такої реакції.
— Доброго ранку, — відповідаю і все ще дивлюся на чоловіка з надією.
Ну, не міг же він забути! Знає, як це для мене важливо. Майже десять років разом. Повинен знати, що тільки в цей один-єдиний день на рік — це важливо.
— Мені потрібна твоя допомога, Таню, — мимрить він.
— Так. Звісно, — розтираю руками обличчя, щоб остаточно оговтатися, і трохи засмучено питаю: — А що сталося?
— Нічого не сталося, звичайний день. Просто ми зараз повинні їхати в Фєрбанкс за моєю вантажівкою. Поїдемо на твоїй «лакі» (у моєї машини є ім’я: від «Кадилак»). Туди на твоїй, звідти — кожен на своїй. А дорогою ще підберемо трьох водіїв, і з якими я працював. Їм теж треба забрати свої машини.
До горла підкотилася огидна грудка, в носі засвербіло. Отже, усе як завжди?
— Майку, чому саме сьогодні?
— Бо я пообіцяв хлопцям.
Я мовчала, опустивши очі, ледве стримуючи сльози. Ну от, якісь там хлопці… А він продовжував, ніби нічого не сталося: