Вінні-Пух
- Автор: Милн Алан Александр
- Язык: украинский
- Год: © Видавництво Івана Малковича ''А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА''
- ISBN: 966-7047-35-0
- Переводчик: Леонид Солонько
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вінні-Пух». Краткое содержание книги:
— Усе це я також люблю,— сказав Крістофер Робін,— але от що я найбільше люблю робити, то це — нічого.
— А як ти його робиш? — спитав Пух після тривалого й глибокого роздуму.
— Ну, дуже просто. От, наприклад, саме тоді, коли я збираюся це робити, мене питають: "Що ти збираєшся робити, Крістофере Робіне?", а я кажу: "Та нічого", а тоді йду й роблю.
— А-а, зрозуміло,— сказав Пух.
— От, наприклад, зараз ми також робимо таку нічогеньку справу.
— А-а, зрозуміло,— повторив Пух.
— Наприклад, коли просто кудись собі йдеш і слухаєш те, чого ніхто не чує, — додав Крістофер Робін.
— А-а! — сказав Пух.
Вони йшли, думаючи про Се й про Те, і помаленьку прийшли до Зачарованого Місця, яке мало назву Капітанський Місток, оскільки було розташоване на самісінькій верхівці найвищого пагорба в Лісі. Там росло шістдесят із лишком дерез, і Крістофер Робін знав, що це місце зачароване, бо ніхто не міг порахувати, скільки тут дерев — шістдесят три чи шістдесят чотири, — навіть коли прив'язував до кожного порахованого дерева мотузочку.
Як і належить Зачарованому Місцю, земля тут також була не така, як у Лісі, де росли різні колючки та папороть; тут земля всуціль була устелена м'яким, шовковистим килимком із зеленої трави.
Це було єдине місце в Лісі, де можна було спокійно сісти і не підхоплюватися, щоб підшукати чогось кращого. І це, напевне, тому, що з Капітанського Містка видно було всевсе на світі — принаймні ген-ген аж туди, де небо сходиться із землею.
І раптом Крістофер Робін почав оповідати Пухові про різні цікаві речі — про людей, яких чомусь називають Королями та Королевами, і ще про інших, званих Купцями, і про те місце, що зветься Європою, і про загублений острів посеред моря, куди не допливають кораблі, і як зробити Помпу (якщо треба), і як висвячували колись у Лицарі, і які товари надходять до нас із Бразилії.
А Вінні-Пух, обіпершись спиною на одне із шістдесяти з лишком дерев і згорнувши лапки на животі, казав: "Ого!" або "А я й не знав!" — і думав, як було б чудово, аби в голові в нього була не тирса, а Справжній Розум. І так потроху-потроху Крістофер Робін переповів геть усе, що знав, а тоді замовк і сидів, споглядаючи з Капітанського Містка увесь Білий Світ, мріючи про те, щоб так було завжди.
А Пух замріявся про щось своє. І раптом він спитав:
— А це дуже велика честь, коли тебе висвищуть в оті... Ну, як ти казав?
— Що-що? — спитав Крістофер Робін, який саме прислухався до чогось іншого.
— Ну, в оті... на конячці,— пояснив Пух.
— Висвятять у лицарі?
— А-а, он як воно зветься,— сказав Пух.— А мені вчулося висвищуть... А вони... ці висвищені, тобто... ну, оці... не гірші за Короля, Купця чи всіх інших, про яких ти казав?
— Ну, вони не такі значні, як, приміром, Король,— сказав Крістофер Робін, але помітивши, що Пух неначе засмутився, квапливо додав: — Але багато значніші за Купця.
— А Ведмідь може стати Лицарем?
— Звичайно, може! — сказав Крістофер Робін.— Зараз я тебе висвячу.
Він узяв лозину й, легенько торкнувши нею Пуха по плечі, сказав:
— Підведись-но, сер Вінні-Пух де Ведмідь, найвірніший з усіх моїх Лицарів.
І, звісно, Пух підвівся, а тоді знову сів і сказав: "Дякую", як і належить казати, коли тебе посвятили в Лицарі. А далі він знову замріявся, і в тій мрії і він сам, і Сер Помпа, і Сер Бразилія, і Купці жили всі разом, і в них була конячка, і всі вони були вірними Лицарями доброго короля Крістофера Робіна (всі, окрім Купців, які доглядали конячку)... Щоправда, час від часу Пух похитував головою і бурмотів собі під ніс: "Я, здається, щось наплутав".
А далі він став думати про всі ті речі, про які Крістофер Робін захоче йому розповісти, коли повернеться звідти, куди збирається йти, і як тоді важко буде бідолашному ведмедикові з тирсою в голові нічого не переплутати.
І тут, знов-таки раптом, Крістофер Робін, який усе ще споглядав Білий Світ, підперши голову руками, гукнув:
— Пуше!
— Що? — спитав Пух.
— Коли я буду... Коли... Пуше!
— Що, Крістофере Робіне?
— Тепер мені не доведеться вже робити того, що я найбільше за все люблю.
— Ніколи?
— Ну, може, інколи. Але не весь час. Вони не дозволяють.
Пух чекав продовження, але Крістофер Робін знову замовк.
— Чого ж ти, Крістофере Робіне? — сказав підбадьорливо Пух.
— Пуше, коли я буду... ну, ти знаєш — коли я вже нічого не робитиму, ти іноді будеш приходити сюди?
— Саме я?
— Ти, Пуше.
— А ти теж будеш тут?
— Буду, неодмінно буду. Обіцяю тобі.
— Це добре,— сказав Пух.
— Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Навіть тоді, коли мені буде сто років!