Багряні жнива Української революції
- Автор: Коваль Роман Миколайович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- ISBN: 966-83-31-19-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Багряні жнива Української революції». Краткое содержание книги:
Книга відтворює прогалини в нашій історичній пам'яті та оживляє її синів, які полягли в боротьбі за свободу і щастя нашої Батьківщини.
Його мовчазну команду почули, бо розсунулись.
Минула ще хвилина напруженого чекання. Каральний батальйон сунувся тихо, мов мара. Було чути тільки чавкання болота і форкання коней. Та дзеленчав інколи трензель. Ось із туману з’явилися неясні силуети трьох вершників.
Стиснувши в руці Марисину гранату, отаман штовхнув ногою сусіда, мовляв, будь готовий. І враз із рову блиснуло п’ять рушниць. Потім освітив дорогу вибух гранати.
Бачила б Марися, що накоїла… «Мара місила на місці болото, кипіла, клекотіла. Щось душилося, хропіло».
Хтось дико заволав:
— А-а-ай!!!
Карбат, злякавшись цього розпачливого крику, пішов урозтіч — аж земля гуділа. А вслід стріляло лише шість рушниць.
Перед повстанцями бився в судомах кінь, змушуючи їх підніматися над ровом… «Нараз із боку цвинтаря почувся крик, стріли: цілий цвинтар ніби ожив вогниками». Отаман здивувався і припинив стріляти… А з більшовицької застави раптом заторохкотів кулемет. Коли кулі заспівали зовсім поруч, повстанці зникли в рові. Бігли, нахилившись, досить довго, а вслід продовжував насміхатися кулемет.
Мокрі як хлющ дістались повстанці містечка. Воно принишкло, лише на зсипному пункті було весело: дядьки ділили продподаток.
— Помагай пан Біг, — сказав отаман, проходячи повз селянина, який накладав нашийники на коней, збираючись від’їжджати.
— Спасибі. А куди вас Бог провадить?
— Все одно.
— Так сідайте, я вас підвезу. Дорога тут все згори — аж до нашого села. А там червоного духу нема.
Попрощавшись із товаришами, Чорний Ворон та супроводжуючий його козак вмостилися на підводу. А дядько, вйокнувши, збуджено оповідав:
— Забили секретаря ячєйкі та ще якихось двох «товарищів»… А наших було видимо-невидимо — можна було ціле місто забрати в мішки — не те що зсипний пункт. Мабуть, сам Чорний Ворон був, але ніхто його не міг пізнати, бо темно ж. Він наказав розібрати лише зсипний пункт, і оце везу для шости господарів… Буде пшеничка на Паску.
При слові «Паска» козак, що оберігав отамана, з жалем згадав вголос про калачі, які залишилися в рові.
— Та хай їм грець! — гукнув дядько. — Ось скоро приїдемо додому, то їстимемо вареники. Ми для вас дамо все що хочете, бо ми без вас ніщо. І сьогодня без вас булибисьмо нічого не зробили… Коли прокляті почули, що біля цвинтаря бомби рвуться, кинули кулемета і зникли — як корова язиком злизала. Ось я взяв від нього рукавицю, — дядько показав азбестову рукавицю, — пригодиться старій баняки відсовувати чи окріп носити…
Дядько казав правду — в селі партизанів зустріли добре.
На другий день під вечір Чорний Ворон із козаком відвідав засідання тутешнього «сельсовєта» і довідався про подробиці вчорашнього бою біля цвинтаря. Виявляється, що там було забито командира карального батальйону — того, що сметанку з медом любив. Поліг і його помічник. Кільканадцять червоноармійців було поранено.
— Повстанці навіть не зняли бурки з тіла командира, лише насміялись над ним, — захоплено розповідав один із членів сільради. — Він лежав, обнявшись зі своєю кобилою, а біля них лежали калачі, як шлюбний коровай.
Селяни аж за боки бралися. І отаман разом із ними, — хоч добре знав, скільки правди, а скільки вигадок у тій розповіді.
Та сміх само собою урвався, коли довідалися про арешт лісничого. Причиною було те, що червоні знайшли в нього такі самі калачі (лісничий якраз справляв хрестини). І червоні зробили висновок, що він або сам був на місці бою, або мусить знати повстанців. Чоловікові загрожував розстріл.
Це стурбувало отамана, бо лісничий віддавна допомагав повстанцям і, взагалі, в повстанському житті «доводилось дуже важити тими людьми, що жили на самоті».
Тому через сільраду відіслав у містечко команданту більшовицької залоги такого змісту записку: «Цим повідомляю, що команданта карбаталіону забито Чорним Вороном вчора увечері о 8-й годині вечора. Лісничий М. у цьому не повинен — ні словом, ні ділом. Просимо його негайно звільнити, інакше відповідатимете Ви та доручена Вам залога, а в першу чергу цей сельсовєт, через який пересилаємо Вам оце повідомлення». На прохання одного з членів сільради отаман дописав: «А калачі по цілім Поділлі однакові: пшеничні, м’якенькі, гарні». Отаман і козак підписалися, а голова «сельсовєта» ствердив їхні підписи печаткою…
Невдовзі лісничого відпустили — як сказав сам більшовицький командант, «за нєдастатком улік».
Як видно, не бажав більшовик загострювати стосунки з невідомими месниками…
Уже наступного дня отаман завітав до лісничівки. Там зібрався чималенький козацький гурт. Скорий якраз оповідав, як він зі своїм напарником зараз же по п’ятах карбатальйону зібрав кілька місцевих хлопців, потім до них приєдналося ще кілька дядьків. Зайняли «пузицію» на цвинтарі. Захопивши більшовицьку заставу, стали з кулемета бити по карбатальйону.
Скорий, а за ним й інші повстанці сміялися, уявляючи, як «товарищі» переорювали носами ріллю та кидали свої манатки. Лише господар був сумний.
— Чого сумуєте? — нарешті запитали його.
— Та й не сумую, а просто досадно, що мене прозрадили калачі… Як вони там опинилися, не знаю, але то справді були мої. І через них, власне, був би пішов землю їсти. Тьфу! — і він сердито сплюнув набік.
Тоді Скорий кинув:
— Та все ж не ви, а червоні пішли землю їсти.
Знову вибухнув сміх, а в отамана аж залоскотало у грудях…
Починалася весна 1922 року…
76. Життя і смерть отамана Соколовського
Зрадницький постріл пролунав уночі 8 серпня 1919 року. Це козак Матей,[15] що спокусився на обіцяні більшовиками 7 мільйонів рублів, через вікно стріляв у свого отамана — відомого повстанського ватажка Дмитра Соколовського…
Матей був хоробрий і вірний козак. Не одну червону душу спрямував до пекла. Походив він із сусіднього до Горбулева села Пилиповичі, наполовину спаленого більшовицькими карателями. Здавалося, після того, що зробили більшовики з його рідним селом, він до смерті мститиметься їм. Та ні, спокусився на 7 мільйонів… Важко таке зрозуміти…
За свідченням інженера Миколи Фещенка-Чопівського, 1919 року під проводом Дмитра Соколовського було близько 8000 повстанців. Може, це й перебільшення, але отаман справді був енергійний і талановитий організатор. Чи не в кожному селі повіту сформував він козацькі сотні. Але всіх не мобілізовував — давав можливість селянам поратися на власному господарстві. Функціонував лише організаційний апарат, який у разі потреби міг за короткий час зібрати велику силу озброєного козацтва.
Від січня 1919 року Дмитро Соколовський уперто бився проти більшовиків, розбивав їхні полки, «рвав зв’язки між ворожими військами», руйнував залізничні колії… У боях повстанці здобули зброю, в тому числі гармати й кулемети. Ведучи бойові дії, Дмитро продовжував опікуватися горбулівською українською гімназією, яку заснувала його родина 1917 року.
Біля Дмитра Соколовського згуртувалися свідомі українці — вчителі, випускники духовних семінарій і нижчих агрономічних шкіл, а також чи не всі повітові діячі часів Директорії, зокрема комісар повіту Максим Середенко-Теліщенко; колишній український комендант Радомишля, пізніше командир повстанського відділу імені Івана Мазепи Юлій Мордалевич, отаман Петро Філоненко, агрономи брати Кривоноси та інші.
Штаб повстанців очолив батько братів-отаманів Тимофій, якому на той час виповнилося 67 років. Його найменша дочка, гімназистка Олександра (майбутня отаманша Маруся) виконувала роль зв’язкової.
Серед повстанців перебував і старший син Тимофія Соколовського — Степан. Будучи священиком, він благословляв козаків на боротьбу за свободу рідного краю. Соколовські мали надзвичайний авторитет серед українського населення східної Волині та Полісся…
Трагедія сталася в горбулівській гімназії. Отаман у колі рідних, старшин та вчителів вечеряв. Перед одинадцятою вечора, коли ніхто не чекав, через відкрите вікно пролунав постріл. Отаман помер миттєво: куля влучила йому в голову. За хвилю зрадник — для гарантії — кинув гранату. Її вибухом було поранено в ногу брата отамана — Василя.
[15]
Справжнє прізвище вбивці було Мазур. По-вуличному називали його Матеєм, а частіше глузливо — Матеяшко, тобто «недороблений Матей». За вбивство отамана одержав він, як твердить інше джерело, 10 мільйонів рублів. Пізніше селяни помстилися за смерть отамана і киями забили Матеяшка.