Багряні жнива Української революції
- Автор: Коваль Роман Миколайович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- ISBN: 966-83-31-19-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Багряні жнива Української революції». Краткое содержание книги:
Книга відтворює прогалини в нашій історичній пам'яті та оживляє її синів, які полягли в боротьбі за свободу і щастя нашої Батьківщини.
Операція завершилась повним успіхом: у полон захопили до 300 червоноармійців, а головне, в руки козаків потрапив обоз із харчами. Ситуація покращилася. Настрій козаків піднявся. Та наступного дня більшовики, з однією гірською гарматою, пішли в протинаступ уздовж залізниці.
Кубанці мали бронепотяг, здавалося, чого їм боятися єдиної більшовицької гарматки? Та серед деморалізованого кубанського воїнства почалася паніка… Напевно, виникла вона серед цивільних, а вже потім перекинулась на військових. Та, врешті, яка різниця? Головне, як зазначав Кость Майгур, «весь наш конгломерат, що мав назву Кубанська армія, зачав утікати».
Ніяка сила вже не могла зупинити цих людей — ні крики, ні погрози, ні постріли в повітря. Весь схил гори був устелений людьми. Це вже була не армія, а «хмара людей та коней. Жодного порядку, жодної дисципліни… Старшини дивізії спиняли поодиноких людей, але ж ніщо не помогло; люди згубили розум і бігли як одурілі».
Серед лінійців, які досі втримували порядок, теж почався заколот — на них вплинула панічна втеча Гайдамацької дивізії.
Від сорому і розпуки в Майгура виступили сльози. «І, дійсно, соромно й подумати, від кого ці тисячі людей тікали». Від кінного дивізіону та невеликої кількості піхоти, що праворуч і ліворуч йшла правильними рядами та стріляла залпами. А кулі, між іншим, пролітали, нікого не зачіпаючи. Та хтось крикнув панічно: «Нас одріжуть!» І цього було досить, щоб люди побігли.
Козаки справляли враження «зовсім божевільних». Які вони були перелякані! На битому шляхові, що, кружляючи між горами, стелився до Туапсе, кубанці губили рештки честі. Вже не чути було гармат і рушничних пострілів, а козаки, ще недавно горді й зарозумілі до городовиків, чавили один одного.
Кость Майгур та його відділ мовчки спостерігали за трагедією свого народу. Ще вранці вони виконали завдання штабу, зірвавши міст на річці Пшиш. Під час виконання іншого завдання (мали зірвати ферму) Майгура контузило вибухом із більшовицької гармати. І ось тепер на нього, немічного (не володів ногами), накинулася жінка сотника, якого Майгур послав перед тим зняти телеграфні проводи. Жінка на всі заставки лаяла Майгура за те, що він буцімто послав її чоловіка «в лапи большовиків». Вона лаяла і з відчаю плакала. Заспокоїлась лише за півгодини, коли побачила свого мужа, який повернувся із завдання.
Відділ Майгура в повному порядку відступав останнім. На дорозі людей вже не було. На шляху валялися найрізноманітніші речі та сміття… Біля спорожнілої станції Гойт відділ Майгура заїхав до лісу. Розвели багаття і, потомлені, заснули мертвим сном.
74. Мрії та дійсність
Разом із товаришем Хведьком, ледь закінчивши школу, покинув Яків Нестеренко рідне місто з вірою та світлими мріями про своє повернення як переможця… Хведько загинув вже за два місяці, як вийшов із батьківської оселі боротися за Україну.
Шлях Якова був довший. І страшніший: у його очах застигла смерть сотень людей — побратимів, ворогів, випадкових стрічних. «Але чому я так примирився з цим, спокійно згадую те, що так хвилювало мене?!» — думав він, сидячи за польськими дротами в таборі для інтернованих.
Бо Хведько помер.
А з його смертю вмерли і мрії… Які мріяли разом…
Перед очима Якова стояли лише картини жахливого лихоліття.
Ось перейшли Збруч…
Рушниця відчуває міць і тепло долонь Якова. Нестеренко щасливий: по-перше, він на волі, табори залишилися в минулому, по-друге, в нього рушниця, а у багатьох товаришів немає що стиснути в руках — гвинтівок лише двісті на п’ятсот козаків. Щоправда, близько сотні вояків одержали по гранаті.
Збруч перейшли через греблю, яка впиралася у млин. Одтягнули рогатку з колючого дроту. Підійшли до млина…
Ніч. Змовницьки блимають зорі. Тиша. Лише глухо шумить вода. Та калатають серця.
Млин вже оточено… Всередині троє чоловіків, які не підозрюють, що жити їм лишилося лічені хвилини. Навіть менше. Ось команда, і в млин вриваються роз’ятрені козаки.
Боротьба була короткою. Яків запам’ятав лише перелякані обличчя та дикі очі приречених… Їх задушили…
Знову тиша. Ось хтось іде з ліхтарем. Міряє останні кроки свого життя. Звісно, не здогадується… Страшний удар прикладом по голові. Хрускіт… І знову тихо… Подібна доля чекала ще чотирьох. Відділ особливого призначення підполковника Михайла Палія-Сидорянського збагатився на вісім рушниць.
На світанку 27 жовтня вийшли на село Іванківці. Основні сили лишилися за дві версти, а чота 1-ї сотні відділу ввійшла крадькома в село. В одній хаті через шибку побачили в кутку чотири рушниці й чотири постаті на підлозі. За хвилину їх вивели в білизні на мороз.
На майдані, поруч зі штабом уже остигали сім трупів. Біля паркана розстріляли і цих чотирьох. На їхні обличчя Якову не хотілося дивитись…
Уже тиждень йшов відділ Української повстанської армії через Поділля, лишаючи на своєму шляху трупи. «Ми жорстокі, ми немилосердні, — повторював Яків, — у нас немає полону…»
Нерви притупилися остаточно.
Ось зловили ватажка карного відділу. Матрос. Великий, молодий, вродливий. Цілує портрет своєї нареченої. І спокійно стає під кулі… Знову смерть…
Далі розстріляли трьох червоноармійців, які стерегли ліс. Селяни, що рубали дерева, з жахом дивилися на розправу.
— Хто ви? — несміливо запитав один, молодший.
— Бандіти-петлюровці, — почув саркастичну відповідь.
Дядько, поспішно оглянувшись, повідомив, що в село до батьків приїхала з Радомишля чекістка.
І ось вже п’ятеро вершників із більшовицькими зірками на шапках їдуть із дядьком у село…
За півгодини її привели. «Молода, жидівочка, гарна. Тільки очі якісь нелюдські, дивляться вбік». Питає:
— Што вам, таваріщ камандір, нужно?
Підполковник, командир відділу, розпитує у неї про «бандітів». Чекістка спокійно і самовпевнено відповідає:
– Іх тут уже нєту…
Їй кажуть, що вона помиляється, що «ми — ті самі бандіти».
Не вірить, сміється… Та ось посмішку змінює жахлива гримаса — нарешті втямила, що її не розігрують. «Кидається на коліна, обіцяє золото, пропонує своє тіло, аби тільки жити…»
Її повісили при дорозі. Від землі підтягували поволі. Вже мертвій почепили на груди записку: «Така доля чекає вас усіх».
Перші бої з великими відділами червоних настрою не підняли… Як зацьковані звірі, мусили ховатися в лісах…
Ось зловили «великого, як дуб, кацапа». Останні метри він пройшов у самій білизні. Снігу було по коліна. Лютував мороз. Несподівано багнет вп’явся в груди ординцеві. Яків був серед тих чотирьох, які добивали його багнетами «як скотину». Два, три удари, чотири, п’ять… Червоний нарешті не витримав:
— Давольно с мєня, таваріщі… Хватіт…
За одинадцятим ударом він затих. «Ні, я вже не людина, — думав Яків. — Я стратив все людське…»
Живі намагалися здолати нелюдські муки. Холод, рвані сорочки, розідрані шинелі, ноги в ганчірках.
А довкола безмежний сніг…
А за пазухою лише шматок замерзлого хліба і десяток набоїв.
Голод і на кожному кроці смерть…
31 жовтня 1921 року вийшли до села Чудинівці, що над Богом. Звернули увагу, що біля однієї хати — кільканадцять посідланих коней.
Їхні господарі пиячили. Вони й стали новою здобиччю…
Дванадцять полонених. Перед тим як кінчити їх, роздягли — хто ж одяг дірявитиме, коли козаки голі й босі?
Повели до берега, подалі від хат. Раптом приречені кинулись у різні боки. Але козаки спокійні, а річка широка. Кожний вибрав собі живу мішень і спокійно цілився.
— Все їдно нікуди не дінуться.
Один втікач із відчаю кинувся в річку.
Та кулі настигли всіх однаково: кого на березі, кого в річці.
Кров на воді підтвердила правду стрільців. І тіло щезло під водою… Хто тепер докаже, що він був? Не було… Риба з’їла…