Тронка

В дорозі з “Москвичем” було негаразд, мотор кілька разів глухнув, кашляв, доводилось зупинятися, і доки батько гаркотів стартером або, піднявши капот, щось лагодив, Ліна стояла край дороги, обвіяна гарячим степовим повітрям. Розглядала жовте квіття дикої собачої рожі та Петрового батога цупке стебелля, що синіми зірками світило з-поміж обважнілих від пилюки придорожніх полинів; походжала та думала свої думи про те, як житиме, пройде по конкурсу чи ні, а сумніви весь час тривожили, чи саме так треба жити, щоб ти відкрито могла глянути в вічі і капітанові, і тому безногому озлобленому газорізальникові Мамайчукові.

Востаннє мотор заглухнув (і на цей раз, здається, остаточно), коли їм зоставалось всього з кілометр доїхати до місця робіт на трасі каналу. Вже видно було там розбушовану землю, цілі буртовища свіжого грунту, серед якого сюди й туди, то пірнаючи, то виринаючи, ходили бульдозери, зблискували до сонця своїми величезними лемешами.

Батько лютував, гаркотів стартером, раз у раз крутив ручку, червоніючи з натуги:

- Не заводиться, хоч убий!

Треба було шукати якогось виходу, і батько знайшов його в тому, що Ліна зостанеться біля машини, а він піде пішки до каналобудівників, домовиться, щоб виручали. В них там, мовляв, багато механізмів, можуть взяти на буксир.

Пішов батько, зосталася Ліна сама вартувати свого “Москвича”, що незабаром розпікся, мов порожня консервна бляшанка, не можна було всидіти в ньому. Ліна вибралась на повітря, присіла у затінку машини на траві. Знов дика рожа цвіте, жовтіє запилюженими пелюстками - цупка, запорошена, живуча. Земля напечена, мов черінь. Ящірка шурхнула в нору, чміль пролетів, муравки трудяться й трудяться невтомно. А далеч степів леліє текучою спекою, рівнина така ж, як і в тундрі, тільки небо тут інше, та немає на Півночі, в краю вічної мерзлоти, оцих степових могил, невідомо ким і коли насипаних… Чиї вони: скіфські, сарматські, запорозькі?