Втрачений скарб. Інший світ
- Автор: Гребнев Григорий Никитич
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Н. Тищенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Втрачений скарб. Інший світ». Краткое содержание книги:
…Існує легенда, що чотири століття тому Іван Грозний сховав у невідомому місці бібліотеку своєї бабусі — неоціненну книжкову скарбницю, вивезену з осадженого турками Константинополя. Визначні вчені і відчайдушні авантюристи не раз пробували знайти її, але безуспішно. В наші дні цією справою зайнявся міжнародний антикварний трест. Завдання розшукати зниклий скарб і викрасти його з Радянського Союзу дістали двоє: пройдисвіт Кортец і син білоемігранта князь Бєльський. Про їхні пригоди в нашій країні, про сміливість і винахідливість бригадмільця Вані Волошина та студентки Тасі, про цікаві знахідки в Новгородському музеї-монастирі розповідається в пригодницькій повісті «Втрачений скарб».
З науково-фантастичної повісті «Інший світ» читач дізнається, як напередодні першої світової війни петербурзькі геологи, що працювали на Далекому Сході, знайшли біля підніжжя вулкана, під шаром застиглої лави, дивне маленьке місто, накрите непроникним прозорим ковпаком. Де воно взялося в горах Корякського півострова?
Невтомні дослідники відповіли на це і на інші питання, пов’язані з цікавою знахідкою.
Всього в містечку налічувалося тридцять чотири споруди, але не всі з них можна було назвати «будиночками». Там були і вертикально поставлені циліндри, і високі гранчасті башти, і косо зрізані піраміди. Петя ніяк не міг зрозуміти, з якого матеріалу всі ці споруди побудовані. У всякому разі, не з дерева і не з цегли. Навряд щоб це був і якийсь мінерал. Метал?.. Та коли б це був метал, то будівлі не здавалися б такими м’якими, матовими, легкими. Ґрунт, на якому стояли будиночки, кольором скидався на відшліфований до блиску граніт або темний мармур. А все разом виглядало так, ніби якась велетенська дитина розставила на лакованому столі свої улюблені іграшки.
Та особливо довго і пильно розглядав Петя крізь темні окуляри і бінокль кулі, які нерухомо висіли високо над містечком, освітлюючи його яскравим, майже денним світлом. Ніяких ниток, що прикріплювали б їх до прозорої сфери, ніяких навіть тонесеньких жердин, на яких вони могли бути підняті, Петя не побачив. Якщо в куполі було повітря, то вони вільно плавали в повітрі, хоча навіть слово «плавали» не підходило тут — кулі висіли в цьому повітрі, висіли нерухомо, наче впаяні. І вразливому студентові вони здавалися найдивовижнішим з усього, що він встиг розглянути в цьому «форпості» стародавньої північної цивілізації.
Тим часом ламути під керівництвом Майгіна озброїлись саморобними кирками та заступами і почали копати другу шахту. Дні минали в кипучій роботі. Шість ламутів і два учасники експедиції з ранку до ночі рили землю і туф, висаджували в повітря гранітні брили, що траплялись на шляху, виносили з шахти породу. За розрахунками Берсеньєва, треба було прорити хід завширшки два аршини, висотою три аршини і близько вісімдесяти сажнів завдовжки. Це була дуже важка робота. Проте ламутів підганяло бажання одержати дорогоцінний порох, геологи ж прагнули швидше добратися до завітних дверей у невідомий світ, і тому робота кипіла.
Увечері першого червня, коли ламути поставили свої заступи і зібрались навколо вогнища, над яким уже висів великий бляшаний чайник, Берсеньєв покликав Майгіна в намет і сказав:
— Андрію, ламутів пора відпустити.
— Ви думаєте, мета вже близька?
— Так. Я сьогодні зробив останні обчислення. До кінця залишилось пройти сажнів три м’яким туфом. Ми самі закінчимо хід завтра ж.
Майгін промовчав, потім обережно спитав:
— А може, не відпускати їх зовсім?.. Як ви гадаєте, Клавдію Володимировичу, чи не знадобляться вони нам ще?
— Ви боїтеся, що ми помилились у напрямку? — швидко запитав Берсеньєв.
Петя, який був при цій розмові, охнув: йому навіть і на думку не спадало, що вони рили хід не в тому напрямку.
— Клавдію Володимировичу, як же це так? Невже доведеться починати все з початку? — розпачливо вигукнув він.
— Тільки без паніки, Петю! — суворо промовив Майгін. — Не доведеться, Клавдій Володимирович ніколи не помиляється.
Берсеньєв посміхнувся:
— Ні, звичайно, обережність не завадить. Скажіть, Андрію, ламутам, що завтра в нас свято і тому ми відпускаємо їх у стійбище на один день. Ну, а потім буде видно.
Майгін роздав землекопам порох і дріб; ламути швидко зібрали свої пожитки і залишили табір. Тільки один з них затримався і, оглядаючись навкруги, деренчливим козлиним голосом погукав:
— Нене! Нене!
Проте ніхто не озивався. Ламути зупинились віддалік, ждучи товариша, а він усе ходив кругом намету і кликав:
— Нене! Нене!
Петя вийшов з палатки,
— Ви кого кличете? — спитав він.
— Моя сина нема. Нене пропав, — сказав ламут.
— Ах, Нене, ваш хлопчик?
Петя взявся шукати разом з ламутами.
— Куди ж він подівся? А може, вперед побіг? Як ви думаєте? Він у вас непосида.
Кривоногий, косоокий хлопчина, прибувши в табір разом з батьком, брав у роботах дуже діяльну участь: носив воду, варив чай і часто розважав геологів кумедними вигадками.
Ламути гукнули батька Нене і почали щось швидко і голосно говорити рідною мовою. Очевидно, товаришам вдалось переконати батька хлопчика, що Нене побіг уперед.
Невдовзі над табором повільно спустилася темна і разом з тим прозора завіса літньої ночі. Це була одна з тих лагідних ночей, які так часто бувають на Далекому Сході. Повітря було чисте і нерухоме, тільки зрідка звідкись здалеку, з берега Тихого океану, як сонне зітхання велетня, долітав легенький солоний вітерець. Віддалік у чагарнику раз у раз дрібненько і дзвінко перекликалися пташки-чечітки. Над палатками безшумно вилися хмарки мошки. Тиша м’яко оповила маленький табір геологів. Раптом з глибини палатки, що маскувала вхід у першу шахту, долинули глухі крики: