Листя землі. Том 2

І робив зі мною коло транспортної стрічки попик старенький. У тридцятих годах, коли церкви розкасировували, властям він не змовчав, од тих пір по нарах качався. Запримітив він, що я по сухарикові збираю у матрац свій, як тая білочка — гриби та горішки в дупло, про зиму дбаючи, і запитує якось: «Що, Митре, знову п'яти гостриш?..» А вже він знав біографію мою геройську… Промовчав я, бо уже навчився нікому і нічому не довірять. Тольки ж попик не відставав од мене: «Куди, Митре, тікатимеш? Нема куди людині земній тікать. Хіба що з малої клітки — до більшої, і тільки. Свобода — у душі людській, а не в ногах». Думка ж про втечу в мені тліла, се правда. Поселюся, намислив я, у тайзі, скитником, одлюдьком. Уже тоді таке в мені наривом наривало. Воно пізніш, коли додому повернувся, здійснилося. Добре, думаю, попу казать, як із нього уже труха сиплеться, а я ще — жить хочу, вільним вітром дихать, попереду ж — двадцять п'ять годків каторги лютої. Але питяннячко його гостряком у голові засіло. І розказував мені попик, скольки люду і якого більшовицьким режимом побито-погноєно, на десятки мільйонів рахунок його страшний був. А я йому — своє розказував, побачене і почуте. І був наш розказ спільний кров'ю і муками людськими на полотні часу вишитий. Тади я запитую: «Отче, а де ж хвалений Бог ваш, він що — осліп і оглух? Чи, може, Бої, як погана господиня жменю насіння на грядку, сипнув нас на Землю і жде, що з того виросте?» — «Бог усе бачить і чує, але карає він руками більшовицькими людей за гріхи. Бо від слова Божого люди відступилися, церкви святі поруйнували». І не приймала душа моя Бога жорстокого, хоч я і старався з усіх сил. І чесався язик мій далєй: «Отче, а може, усі ми — давно у пеклі, що його на іконах мальовано? Висіла одна з ікон таких у церкві нашій пакульській. Печери, в яких чорти грішників мучать, а між ними — переходи, по яких людців голих женуть. Якби карту таборів і в'язниць, крізь які тольки я пройшов, намалювать, ото й було б воно, пекло іконне. Хіба що форма у чортів інакша, енкаведистська та есесівська…» — «Щось є у твоїй, Митре, фантазії, — попик признався. — Але не було ще другого пришестя і Суду страшного. Попереду усе те». — «А мо', скорий суд трійок і є той Суд страшний? — не вгамовувався я. — Мо', Бог твій милостивий, аби ручок своїх білих, іконних, не бруднити, усе теє їм доручив?» Тут попик жалісливо так на мене поглянув і каже: «Вихолола душа твоя, Митре, на вітрах сибірських, не встигши пір'ячком обрости…» І болєй ми з ним не гомоніли, цуратися мене став. А одного досвітка не підвівся він із нар по команді. До нього, а попик — мертвий. Легку смерть йому Бог послав, у сні, після усіх мук земних. Тольки й милості Його. Але така радість і просвітління на мертвім лиці попика проступили, що я — позаздрив…

Ну, а я ще багато ночей по нарах своїх качався. Поки не став писать угору про пересуд. Уже се часи такі настали, що до наших волань із пекла земного прислухалися. І прийшов папір казенний од прокурора: «Вашу справу направлено на розгляд Норильського народного суду». Ще декілька місяців довгих спливло, і звільнили мене з-під варти. Але тепер уже я сам не поспішав на так звану волю, у світ людей брехливий. Зерна, посіяні покійним попиком, таки проросли в мені. Покуль тіло моє спеленуте було тюремними путами, ніщо не тяжіло над моїм глуздом: вільний був на чорне казати — чорне, на біле — біле. У тюрмі, у таборі, хоч і там повно енкаведистських нишкавок, є своя перевага — свобода духу. Принаймні ніхто не примушував мене брехати, як це узвичаєно було у повсякденному житті законопослушного радянського обивателя. І я ще з рік працював у таборі як вільнонайманий. Можливо, то була втома — душі і тіла. Є межа витривалості людини, як і межа витривалості металу. Навіть сталева пластинка пружинить, відповідає силою на силу до певної межі, а потім — ламається. Можливо, я теж зламався. Не знаю. Був, правда, ще один спалах, саме того, останнього на Колимі, року. Я раптом загорівся божевільною, бо реально нездійсненною, ідеєю — перебратися — на Аляску. На карті це було — зовсім близько. Якщо не зважати на тундру, кордони, океанську протоку…Уже не Ельса покликувала мене, я розумів, що в Ельси, якщо вона досі жива, своя жисть і місця мені у ній немає. І не політика під'юджувала, я завжди був далекий від політики, не мав особливих ілюзій щодо світів по цей чи по той бік залізного занавісу. Просто мені не хотілося повертатись у світ, де я змушений буду, хочу того чи ні. брехати разом з усіма. Заплативши таку велику ціну, кращими десятиліттями жисті своєї, за право — бути чесним. Я запасався харчами і тренувавсь на лижах. Готуючись до великої і небезпечної мандрівки через засніжені північні простори. І одного дня, коли я, вибравшись за табірне селище, ковзав на лижах по сніговій пустелі, здійснився сон, що наснився мені ще до війни у материній хаті, у нашому Пакулі.