Язиката Хвеська

Бойко ковтнув слину. Жодних думок у голові не було, вперше за багато років він відчув порожнечу не лише під черепною коробкою, а й взагалі в середині себе. Тепер він здвався собі не людиною, а лише тілесною оболонкою.

— Я можу подумати? — тихо запитав він.

Товкач і Рикалов перезирнулися.

— Такі рішення швидко не приймаються, — погодився Рикалов. — Все ж таки про його подільші років десять життя йдеться. Тому, Георгійовичу, хай воно посидить тут до ранку. Аби рішення стало більш виваженим. Раніше проситися буде — не треба слухати. Справді, покисне тут добу, все як слід обдумає.

— Розумно, — погодився Товкач. — Бач, синку, цей дядько досвідчена людина. Він добре знає, які рішення приймаються в кімнатах із гратами на вікнах.

Мучителі вийшли.

Зачинилися двері, повернувся кілька разів ключ у замку. Щось брязнуло ззовні. Бойко залишився сам і тепер гостро усвідомив: він же нікому не сказав, куди збирається.

Ось тепер виходу точно не було. Навіть при бажанні ніхто не знатиме, де він.

— Де він? — у відчаї крикнула в трубку Ірина.

Впадати в відчай було від чого. Годинник показував дев'яту вечора, а від чоловіка, який з самого ранку подвся кудись в хорошому настрої, не було ні слуху, ні духу. На телефонні дзвінки не відповідав, абонент «Макс» знаходився поза зоною досяжності. Де ця зона. Іра Бойк навіть уявити не могла.

Тому, коли задзвонив домашній телефон, і в трубці почувся голос Колі Зубка, вона відразу зрозуміла — це новини або від чоловіка, або про чоловіка.

— Проблеми в Макса, — почулося у відповідь. — Я не можу довго говорити, але в двох словах ось таке…

— Що таке? — роздратовано запитав майор Павло Шалига.

Годинник на руці показував половин десятого вечора, він саме під'їжджав до свого будинку, думав про дві пляшки пива в холодильнику, які так розрадять його під кінець цього спекотного понеділка. І зовсім не хотів, аби його турбувала та хвойда, дружина, гори він вогнем, журналюги Максима Бойка. Якого він відпустив і дуже про це шкодував.

Та злитися Шалига міг в даній ситуації тільки на себе.

Це ж він сам дав Ірині Бойко візитівку зі своїми телефонними номерами, в том числі — мобільним. Дав, бо був певен: після всього, що трапилося, родина Бойків на його обрії більше не з'явиться.

— У Максима знову проблеми, — співбесідниця мало не плакала, причому досвідчений у всьому, що стосується розмов із потерпілими, майор Шалига відчував: заплаче вона будь-якої миті.

— Та він у вас ходяча проблема! — буркнув, аби щось відповісти.

— А може стати не ходячою!

Тепер Шалига почув справжню жіночу істерику.