Язиката Хвеська

— Ну, новини… Полетів наш Уошингтон — джуніор до своєї Америки і більше сюди його батько не пустить. Він, узагалі, як я бачу, з вітром у голові, ага. Тому все так і склалося в нас… Так і передай своїм, задно — вітання вд мене своєму інвестору. Як треба що — хай звертається. Можемо, між іншим, мер вашому реально зятя знайти. Попрацюю свахою, чого ж. Домовляйся за бакшиш — і вперед!

— Ну, це все добре…, — здається, Зубка трохи попустило. — В нас усе по-старому. Я чого дзвоню: Гриша ще в одну тему пропонує вписатися. Йому дуже сподобалося…

— Знову тендер? Старий, два рази розказувати один і той самий анекдот про американського негра-мільйонера ніхто не буде.

— Та ясно. Тому треба щось нове придумати. Тільки не по телефону. Можеш приїхати сам сюди? Сьогодні? Маршрутки ходять регулярно навіть по неділях. Аванс отримаєш, Боженко вже тобі довіряє. Раз-два, туди-назад, вирішимо всі питання, по сто грам, і до роботи. Як?

— Може, завтра? — поцікавився Максим. — Неділя сьогодні. Я Ірині обяцяв те, се… Завтра понеділок, нормальний день для великих починань. Ага?

— Нехай так, — легко погодився Коля. — Гайда з самого раночку, маяснеш, ми зустрінемо. Є?

— Є, — кивнув Бойко.

— І той… Макс… Поки нікому нічого, добре? Раптом не домовимося чи ще там щось…

— Добре, добре, комерційна таємниця, — заспокоїв його Бойко. — Давай, до завтра. До понеділка.

Він, дотримуючись даної щойно обіцянки, нічого не сказав ні Ірині, ані Бабкіну, ані Присяжному. Перебував Максим у прекрасному настрої, і не чекав найближчим часом жодних неприємностей.

Між тим неприємності почалися відразу, щойно Бойко виліз із черева задушливої маршрутки на маленькому, не перебудованому з часів Радянської України, автовокзалі.

Побачивши Зубка, він привітно махнув йому рукою. Микола махнув у відповідь, але якось не надто впевнено і радісно.

Зробивши кілька кроків і дійшовши майже до середини автовокзального майдану, Максим раптом опинився затиснутим між двома похмурими амбалами в цивільному.

— Громадянин Бойко? — запитав один.

— Ну? — відповів той, шукаючи очима приятеля і не знаходячи — Зубок ніби розчинився в тутешній пилюці.

— Вам доведеться пройти з нами, — промовив амбал.

— Куди? — Бойко знав наперед — відповіді не отримає.

— Іди краще сам, бо понесемо, — добрим голосом порадив інший амбал. — А це гірше.

— Чому гірше, коли несуть? — бовкнув Бойко.

— Бо на ношах понесемо. — пояснив той. — Воруши копитами, чмо київське.

«Яке ти добре — чмо полтавське», — подумав Максим, та не сказав уголос — цілком справедливо вирішив поберегти язика.

Ще зрозумів — влип.

Та на скільки серйозно влип — дійшло лише в похмурому приміщенні з мурованими стінами та гратчастим вікном.