Язиката Хвеська

— Слухайте, давайте розберемося…

Спроба почати хоч якісь переговори тут же зарубалася на корню.

— Не перебивай старших! — гаркнув Товкач. — Ми і розбираємося. Вже кілька днів розбираємося. І розібралися. Всі твої придумки з американським негром, його викраденням і чудесним порятунком нам уже відомі. Так що працювати ми тут, у провінції, досить добре вміємо. Ситуйовина, значитьця, з «плюсами» і «мінусами». Спочатку «плюси», — начальник міліції почав загинати пальці. — Їх мало, але вони є. Перший «плюс» Оксана Іллівна Чортів, якій завдано моральної травми, нічого не знає. Навіть не усвідомлює, наскільки сильна ця сама моральна травма. Вона просто тужить за тим, у кого закохалася з першого погляду і кому, як ми всі тут бачили, сподобалася вона. Тобто, Оксана знає, що її коханого вкрали бандити. Що його атец заплатив викуп. І що той назавжди полетів до Америки з нашої лихої країни. Коротше, кіно без хепі-енду. Поплаче і перестане, вона не перший раз за великим коханням тужить. Зате дівчина не знатиме, що з неї поглумилися. І не буде знати, хто, що теж можна вважати «плюсом».

— Та вона тут ні до чого, Оксана ваша! — вигукнув Максим.

— Охоче вірю, — спокійно кивнув Товкач. — Далі — ще один «плюс». У тебе, синок, є чудова можливість признатися просто тут, як ти допомагав невідомим тобі бандюкам у організації викрадення американського громадянина.

Тільки тепер до Бойка почав доходити весь жах становища, в якому він опинився.

— Е, ви що! Яке викрадення! Нічого собі струя!

Рикалов відліпвся від стіни.

Карбуючи кроки, підійшов до Максима.

Замахнувшись, влупив йому болючого копняка, потім — ще одного, ще, ще. Рикалов ніби буцяв футбольного м'яча. Нарешті, обмежившись шостим копняком, він так само мовчки повернувся на своє місце. Бойко потішив його, старанно кричучи — бив Рикалов справді боляче, та ці крики навряд чи хтось колись почує. Лише луна відбивала їх від мурованих стінок каземату.

— Чого він? — запитав полонений.

— Він без настрою, — пояснив Товкач. — Зрозумій його правильно. В пана Рикалова із мером нашого міста була певна домовленість. Яку через обставини, про які не знає Оксана Іллівна, довелося розірвати. Це ж усе бізнес, синок. А ти в цей бізнес наплював. Ти його, синок, обговняв…

— Так давайте нормально поговоримо! Я грші поверну! — вирвалося в Максима.

— Кому? — щиро здивувався начальник міліції. — Ти ни мені, ні панові Рикалові, ні навіть меру нашому ні копійки не винен. Твої дружки теж ні до чого. Бо, за перевіреною інформацією, це ти все придумав. І потім, — наголосив Товкач, — з тобою, синок, поки що нормально говорять. Навіть дуже нормально. Якщо ти напишеш зізнання, ми тобі тут, спокійно, оформляємо справу. І термін покарання призначаємо.

— Без суду і слідства? — вирвалося в Максима.

— Чому? Зі слідством і судом. Справа буде, свідки, потерпілі, все, як треба. Розумієш, синок, у нас тут, через кілька камер, сидять двоє кончених наркоманів, які захотіли викрасти людину і збити в родичів викуп. Тебе вони готові назвати організатором та ідейним натхненником. Бо вони, синок, своїми головами до такого не дотумкають. Ти ж — людина головата. Підеш ти, синок, як керівник злочинної групи. І дадуть тобі на всю котушку. Тебе треба на якійсь час від суспільства ізолювати. Бо ти, синок, небезпечний тип.