Велике плавання
- Автор: Шишова Зинаида Константиновна
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Мартинюк
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Велике плавання». Краткое содержание книги:
Книга заснована на фактах і на здогадах.
З щоденника Колумба ми знаємо, що в його екіпажі були хлопчаки — корабельні юнги. Через необачність одного з них зазнала аварії «Санта-Марія» — флагманське судно флотилії.
Зінаїда Шишова дала цим невідомим юнгам імена, зв'язала їх дружбою, високим почуттям товаришування, таємницею карти.
За змалюванням характеру Колумба книга, яку ви зараз прочитаєте, не лише цікава. Вона є відкриттям у морі історії, вона сама — карта характерів людей епохи Відродження.
Раптом серце моє так гучно закалатало у грудях, що я мало не зісковзую вниз. Далеко на заході я розрізняю на обрії білу цятку, це, без сумніву, вітрило.
— Гей, гей, — гукаю я матросам, що стоять унизу, — хто хоче полюбуватися на капітана Пінсона, лізьте до мене нагору!
Кілька голосів відгукуються знизу, а Хуан Роса, кинувши роботу, хоче вилізти на вежу. Раптом всі замовкають: на майдані перед фортецею з'являється адміралова постать.
— Злазь сюди, вниз! — гукає він мені.
І не встигає він обійти фортецю, як я, з'їхавши вниз по шпилю і перестрибуючи з каменя на камінь, зупиняюсь перед ним.
— Що ти помітив в океані? — запитує пан, відводячи мене осторонь.
Дізнавшись, що я бачив у морі вітрило, адмірал негайно наказує готуватися до відплиття.
— Це, безперечно, «Пінта», яка пливе назад у Кастілію, і я не хочу, щоб бунтівники повернулися на батьківщину раніше від нас, — каже він стурбовано.
Після довгої і просторої «Санта-Марії» мені все здається дивним на маленькій безпалубній «Ніньї». І хоч у форті ми залишаємо, рахуючи й Орніччо, двадцять чоловік, наш кораблик справляє на мене враження надто перевантаженого.
Не я один так вважаю. Ось синьйор Хуан де ла Роса опасливо ходить по палубі, пробує обшивку і хитає головою. Можливо, саме це і призводить до того, що надвечір цього дня ще двадцять моряків виявляють бажання залишитись на острові.
Серед них: синьйор Родріго де Есковеда, якого адмірал залишає своїм уповноваженим на острові, синьйор Дієго де Аррана — командир форту, ірландець Ларкінс і багато інших.
Таллерте Лайєс, підбурюваний пристрастю до пригод, також вирішив залишитись на Еспаньйолі, але пан відхилив його прохання.
— Ви добрий і досвідчений моряк, — сказав він, — і принесете більше користі на кораблі, ніж на суходолі. Обіцяю взяти вас у нове плавання наше, яке почнеться не пізніше, ніж через чотири місяці.
Хуан Яньєс Кріт також виявив бажання оселитися на Еспаньйолі. Я гадаю, що його спокусили чутки про золото, яке принесли матроси, що ходили у розвідку до гирл річок. Я радий, що мені не доведеться зустрічатися з ним, бачити його огидну пику під час зворотного плавання.
Адмірал залишає в розпорядженні гарнізону уцілілий баркас з «Санта-Марії», а також чимало муки й вина з таким розрахунком, щоб продуктів вистачило на цілий рік. Гуаканагарі з властивою йому щедрістю надав у розпорядження білих людей багаті запаси свого племені.
Серед жителів форту є лікарі, інженери, знавці гірничої справи, ковалі, теслярі, конопатчики і кравці. Мені здається, що жменьці людей, яких ми залишаємо, нічого не бракуватиме.
Замість тих, що залишились, ми маємо тепер змогу взяти в Іспанію десятьох індіанців, яких адмірал вельми хоче показати монархам.
Нарешті настає урочиста хвилина відплиття. Мабуть, у житті мені не доведеться стільки цілуватися, як цієї п'ятниці, 4 січня 1493 року.
Я переходжу з обіймів в обійми.
— До побачення, Хайме Ронес, — кажу я, цілуючись з марано, який мені так часто послуговувався в дорозі.
А ось галісієць Ескавельйо, якому нема чого втрачати на його далекій убогій батьківщині.
— До побачення, добрий Ескавельйо, — шепочу я, відчуваючи, що сльози навертаються мені на очі.
А це що? Яньєс Кріт простягає до мене руки для обіймів! Ну що ж, тепер не час квитатися.
— До побачення, Хуане, — кажу я. — Сподіваюся, що до мого повернення ти намиєш не один фунт золота.
І щохвилини, кидаючи погляд у бік затоки Спокою, я про себе повторюю: «Прощай, мій любий і великодушний друже і брате Орніччо, всі мої помисли будуть спрямовані на те, щоб якнайшвидше повернутися сюди по тебе!»
Боячись адміралового гніву, синьйор Маріо рішуче заборонив мені ще раз побувати у мого друга.
Нарешті музиканти грають урочисту мелодію. Ті, що на палубі, і ті, що залишаються на березі, стають навколішки, адмірал промовляє молитву. Індіанці, що проводжають нас, зацікавлено дивляться на срібний хрест, піднятий над натовпом.
Адмірал наказує віддати кінці.
Несподівано нас вітають прощальним салютом з гармати, перевезеної у форт з «Санта-Марії». І, супроводжувана всілякими побажаннями і благословеннями, «Нінья» повільно віддаляється од берега.
Ми обходимо мис. На скелі, що височить над похилими берегами, всі несподівано помічають людську постать і намагаються відгадати, хто б це міг бути. Я мовчу, але твердо знаю, що це мій любий Орніччо, довідавшись, що ми відпливаємо, вийшов на мис послати нам прощальне привітання.