Агент №13
- Автор: Беркеши Андраш
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Георгій Андор
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Агент №13». Краткое содержание книги:
Угорські офіцери внутрішньої служби Шалго, Кара та інші з допомогою і при підтримці місцевого населення розкривають злочинні наміри західної агентури, запобігають ідеологічним диверсіям, спрямованим проти соціалістичного ладу Угорської Народної Республіки.
Шалго сів на терасі почитати газету. Через кілька хвилин почав куняти. Була вже обідня пора, коли Кара повернувся з Веспрема. Вони з Балінтом сіли навпроти старого, майор приніс із кухні виноградного вина і налив у склянки.
— Чудово, — сказав полковник, вихиливши склянку і витираючи губи та спітніле обличчя. Потім звернувся д Балінта: — Як там наш Губер?
— Слідчі не спускають з нього очей, — відповів майор. — О восьмій десять їздив у Балатонфюред, але на цей раз ні з ким там не зустрічався.
— Певно, відчуває, що за ним стежать, — байдуже вставив Шалго.
— З ним досвідчені люди, — пояснив Балінт, доливаючи у склянку газованої води з сифона.
— Такі, як і ті, що приставлені до мене? — посміхнувся старий. — Чи за мною стежили менш досвідчені?
Балінт збентежено глянув на Шалго.
— За тобою? — підняв брови Кара. — Коли за тобою стежили люди Балінта?
— Учора після полудня, — відповів старий, потираючи затерплі ноги.
— Учора, наскільки мені відомо, ти був у Балатонфюреді.
— Авжеж. Мабуть, Міклоша цікавить, чому я так часто туди навідуюсь.
— Ми стежили не за вами, — виправдовувався Балінт. — Просто ви ненароком потрапили в об'єктив.
Потім, глянувши на полковника, він поквапливо, пояснив:
— Ми стежили за Тібором Сючом. Хто ж винен, що Сюч мав зустріч саме з Шалго у фойє лікарні.
— А хто в тому винний, що я одразу помітив твоїх «найспритніших» людей? — підморгнув старий полковникові. — Як не звернути увагу на тридцятирічного мужчину, який, удаючи з себе піонера, шепеляво просить прикурити. Сюч мало не вдавився зо сміху. Я й не знав, як його вгамувати…
— Ви знову знущаєтесь? — нервово перебив його Балінт. — Краще розкажіть, про що ви там із Сючом говорили.
— Про це я напишу згодом у своїх мемуарах, — уїдливо відповів старий. — Якщо це тебе настільки цікавить, то не барися, зараз іще не пізно оформити передплату в книгарні.
— І справді, Шалго, якого біса ти вчора шукав у Балатонфюреді? — зацікавився Кара.
— Того самого, що й Губер, — бовкнув старий і замовк, зрозумівши, що проговорився.
— Учора після полудня? — здивувався Балінт. — Але ж Губер лежав тоді у своїй кімнаті!
— Це за твердженням твоїх найспритніших слідчих, — сказав старий. — Я дізнався у Лізи, що він поїхав у Фюред. Не знаю чому, але я завжди вірю Лізі. Ну, а щоб заспокоїти тебе, скажу, що він ні з ким не бачився. Гуляв на кладовищі. Біля однієї могили стояв досить довго.
На порозі з'явилася Ліза.
— Гей, люди добрі, стіл уже накрито! — грайливо вигукнула вона.
Полковник роздратовано зиркнув на Балінта.
— Товаришу майор, — сказав він офіційним тоном, — щось не гаразд. Слідством керую я. Ми про все домовились, і прошу не відпилятися від плану. А якщо вже відхилились, то доповідайте. Ви не якийсь там приватний детектив, що працює на свій розсуд. Ясно?
— Так точно, товаришу полковник!
Балінт обідав разом з ними. Молодий офіцер, звичайно, був не в настрої. Він ще як слід не знав Шалго і зараз гадав, що старий навмисно компрометує його перед полковником. Подумки вирішив при нагоді сказати про це старому. Обідали мовчки.
— Боже мій, зовсім забула, — скрикнула раптом Ліза. — Дзвонив Фечке. Просив передати тобі, Міклошку, що Губер десь зник біля руїн. Обшукали все довкола, але ніде не знайшли його. Фечке повернувся в готель і чекає твоїх розпоряджень. Ой, склероз уже в мене, починаю забувати…
— Ну, я йому покажу! — загрозливо випростався Балінт. — Дам прочухана, що затанцює! — Його обличчя почервоніло від обурення і сорому перед полковником.
— Та сядь, Міклоше, — примирливо сказав Шалго. — Чого ти підскакуєш! Дообідай спокійно. Ясно, що поблизу руїн будь-який слідчий легко може втратити слід. Крім того, в такому малому селищі, як Балатонемед, тільки сам господь зміг би стежити за кимось непомітно. Беру свої слова назад. Губер не був учора в Балатонфюреді. Я пожартував.
— Могли б і раніше признатися. — Балінт мляво копирсався вилкою в тарілці. — Присягаюсь, ми все зробили, щоб…
— Тільки не просльозися, — перебив його Кара, переходячи на «ти». Поклавши на тарілку шматок м'яса, продовжував: — Надто нервуєш, хлопче. Будь-якою ціною поспішаєш домогтися результату. Зрозумій, нарешті, що це не звичайне вбивство. Ускладнює справу і те, що потрібно не тільки спіймати злочинця, а й розкрити агентурну мережу Меннела і знайти заховані коштовності. Досі ви діяли обачно, розумно. Навіщо ж тепер нервувати, квапитись? Ти сам запропонував узяти Гейзу Салаї під нагляд. Це зроблено. А який результат? Нуль. Салаї зізнався, що хотів убити Меннела, оце й усе. Гадаю, що тут ми припустилися помилки. Ти запропонував установити нагляд іще й за Казимиром Таборі: він теж не має алібі. Ні, цього ми не зробимо. Нехай почуває себе в повній безпеці. Але це не означає, що ми не займаємося ним. Домбаї уже другий день б'ється над з'ясуванням кола знайомих інженера Таборі в Будапешті. З'ясовуємо і те, хто ж, власне, батьки Казимира.