Серед дикунів Нової Гвінеї
- Автор: Миклухо-Маклай Николай Николаевич
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
- Жанр: Путешествия и география
Электронная книга - «Серед дикунів Нової Гвінеї». Краткое содержание книги:
Перейшовши через береговий хребет (близько чотирьохсот футів заввишки), ми зійшли до річки Габенеу. Спуск був дуже крутий; стежка йшла прямісінько вниз. Я спустився щасливо тільки завдяки спису, якого взяв в одного супутника. Наш караван спинився коло берега ріки, каламутні води якої шумно мчали, стукотячи камінням, що котилося на дні. Я роздягнувся, лишившись у самій тільки сорочці, черевиках та капелюсі, поділивши зняті речі між супутниками. Дав один кінець ліня одному з моїх супутників і сказав іншому, давши йому другий кінець, щоб він переходив річку. Течія набагато відсувала його навкоси, і він ще не досяг протилежного берега, як виявилося, що мій двадцятип'ятисаженний лінь не досить довгий. Тоді я наказав першому зайти у воду так, щоб мотуза вистачило до другого берега. Таким способом ми розтягнули лінь упоперек найбільшої бистрини рукава.
Я зійшов у воду, тримаючись однією рукою за лінь. Вода здалася мені дуже холодною (дарма що термометр показував 22 градуси тепла) і сягала мені вище грудей, а в одному місці аж до пліч. Каміння бомбардувало ноги, але течія несла тільки невелику гальку, що не могла збити людину з ніг. Я переконався, що й без ліня можна було перейти ріку, посуваючись навкоси, і це я зробив, переходячи через дальші три рукави. Головна незручність була в тому, що дно було нерівне, крем'янисте, а вода каламутна, а тому не можна було роздивитись дна.
Перейшовши на другий берег, я вже хотів був одягтися, коли мені сказали, що нам доведеться перейти ще через один рукав.
Я лишився в своєму легкому, хоч і не зовсім зручному костюмі. Сонце дуже пекло мої голі й мокрі ноги. Замість того щоб видряпатись на правий берег, ми пішли вгору за річищем через кам'янисті коси, переходячи десятки разів річку, вода якої в багатьох місцях була вища від пояса. Ми йшли отак близько двох годин під палючим сонцем, і, щоб запобігти можливості приступу пропасниці, я прийняв зо три грами хіни.
Обидва береги були високі, вкриті лісом, а подекуди стрімкі, причому можна було бачити шари сіро-чорного глинястого сланцю, який залягав тут. Коло великого стовбура сагової пальми, принесеної сюди, мабуть, під час останньої високої води, Лако сказав мені, що тут я можу вдягнутися, бо більше вже по воді не доведеться йти. Поки я одягався, тубільці курили, жували бетель та розглядали мої черевики, шкарпетки, капелюх, роблячи глузливі зауваження.
На пні, де ми сиділи, я побачив кілька фігур, вирубаних сокирою і схожих на ті, які я бачив під час останньої екскурсії до річки. Коли ми підійшли до правого берега, мені показали там, де я найменше сподівався, вузьку стежку вгору; тільки за допомогою коріння й гілля можна було дістатися до майданчика, відкіля стежка ставала ширшою і пологішою. Не буду описувати нашу путь; скажу тільки, що дорога була дуже кепська, і я кілька разів мусив відпочивати, не маючи змоги йти безперервно вгору. Моє становище погіршувалося ще й тим, що, йдучи поперед усіх і маючи за собою цілий караван, я не міг спинятися так часто, як коли б я був сам. Ніхто з тубільців не смів і не хотів іти поперед мене.
Нарешті, минувши велику плантацію цукрової тростини та бананів, ми досягли верховини. Я думав, що зараз побачу селище, але помилився — довелося йти далі. У відповідь на крик моїх супутників почулися голоси, а потім трохи згодом показалося кілька жителів селища, з яких, проте, багато хто метнувся назад, побачивши мене. Багатьох слів і галасу коштувало моїм супутникам повернути їх. Вони боязко наблизилися знову, та, коли я простягнув одному з них руку, він знову прожогом шугнув у кущі. Смішно було бачити, як ці здоровезні люди тремтіли, подаючи мені руку, й швидко задкували, не наважуючись глянути на мене й дивлячись набік.
Після цієї церемонії ми подалися до селища: я — попереду, а за мною ключем чоловік з двадцять п'ять. Моя поява в селищі також викликала панічний страх: чоловіки тікали, жінки швидко зникали в хатинах, зачиняючи за собою двері, діти кричали, а собаки, підобгавши хвости й відбігши осторонь, починали вити. Не звертаючи уваги на весь цей переполох, я присів, і за короткий час майже всі втікачі стали показуватися знову один за одним. Моя обізнаність з діалектом Бонгу тут не придалася, і тільки за допомогою перекладача я міг пояснити, що маю намір лишитися ночувати в селищі, щоб мені показали хатину, де я можу переспати ніч, і додав, що бажав би дістати в обмін на ножі один екземпляр маба[39] та дюга (казуара).
Після деяких дебатів мене привели до просторої хатини, і я, покинувши там речі, пішов у супроводі юрби тубільців оглянути селище. Воно лежало на самому хребті. Посередині тягнулася досить широка вулиця; обабіч стояли хатини, за якими спускалися вниз круті схили, вкриті густою зеленню. Між хатинами та за ними підіймалися кокосові пальми; нижче на схилі були посаджені арекові пальми, яких тут багато росте на великі заздрощі всім сусіднім селищам.
39
Маб (або кускус) — тварина з родини сумчастих, що лазить по деревах. Живе в Австралії та на ближчих островах. У кускуса пишне хутро, довгий чіпкий хвіст. Вдень він спить, а вночі полює на дрібних тварин, їсть листя тощо.