Чоловіки, що ненавидять жінок
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millennium #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5354-1
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Чоловіки, що ненавидять жінок». Краткое содержание книги:
Сорок років загадка зникнення юної родички не дає спокою промисловому магнату, й він здійснює останню у своєму житті спробу — доручає розшук зниклої журналісту Мікаелю Блумквісту. Той береться за безнадійну справу скоріше для того, щоб відволіктися від власних неприємностей, але невдовзі розуміє: за фасадом ідилічно мирного містечка криється справжнє пекло — протягом десятиліть хтось катує та вбиває жінок. До Блумквіста приєднується Лісбет Саландер — геніальна (чи божевільна?) дівчина-хакер, чиє минуле також сповнене гірких таємниць.
Коли окружний суд — інстанція, якій належало визначити її майбутнє, — зібрався для ухвалення рішення, результат здавався визначеним наперед. Вона, безперечно, була проблемним підлітком, і здавалося малоймовірним, щоб суд виніс ухвалу, відмінну від рекомендацій судово-психіатричної і соціальної комісій.
Ранком того дня, коли мав засідати суд, Лісбет Саландер забрали з дитячої психіатричної клініки, де її тримали під замком з моменту події в Старому місті. Вона почувала себе табірним в’язнем і навіть не сподівалася пережити цей день. Першим у залі суду вона побачила Хольгера Пальмґрена і далеко не відразу зрозуміла, що він присутній там не як наставник, а виступає як її адвокат і захисник її прав. Він відкрився їй абсолютно з нового боку.
На подив Лісбет, Пальмґрен, безперечно, був у її кутку рингу і переконливо виступав проти поміщення її до закритого інтернату. Вона навіть бровою не повела, ніяк не виявивши свого здивування, але напружено дослухалася до кожного слова. Пальмґрен був незрівнянний, коли протягом двох годин провадив перехресний допит лікаря, якогось доктора Йєспера X. Льодермана, котрий поставив своє ім’я під рекомендацією запроторити Саландер до інтернату. Перевірялася кожна деталь висновку, і лікаря просили дати наукове обґрунтування кожному твердженню. Поступово ставало очевидно, що оскільки пацієнтка навідріз відмовилася проходити тести, висновок лікарів був насправді побудований на припущеннях, а не на наукових даних.
Під кінець судового розгляду Пальмґрен указав на те, що примусове поміщення до інтернату не тільки прямо суперечить ухвалі риксдагу щодо подібних справ, але в даному разі навіть зможе стати приводом для санкцій політичного характеру і жорсткої критики в пресі. Отже, всі мають бути зацікавлені в пошуках прийнятного альтернативного рішення. Такі слова під час розгляду подібних справ були винятковими, і члени суду неспокійно засовалися.
Врешті-решт було ухвалено компромісне рішення. Суд вирішив, що Лісбет Саландер психічно хвора, але не в такій мірі, щоб її обов’язково потрібно було поміщати до відповідної установи. Водночас суд узяв до уваги рекомендацію керівника соціальної служби про встановлення опікунства. Після чого голова суду з єхидною посмішкою звернувся до Хольгера Пальмґрена, який аж до цього моменту залишався її наставником, з питанням, чи хоче він узяти на себе таку роль. Голова, безперечно, гадав, що Хольгер Пальмґрен дасть задній хід і постарається перекласти відповідальність на когось іншого, але той, навпаки, добродушно заявив, що охоче візьме на себе обов’язок опікуна фрекен Саландер, тільки з однією умовою.
— Це, природно, припускає, що фрекен Саландер має до мене довіру і згодна, щоб я став її опікуном, — сказав він, звертаючись прямо до неї.
Лісбет Саландер була трохи збита з пантелику обміном репліками, що відбувався протягом дня над її головою. Аж до цієї миті її думки ніхто не питав. Вона довго дивилася на Хольгера Пальмґрена, а потім кивнула.
В особі Пальмґрена дивним чином поєдналися риси юриста і соціального працівника старої школи. Колись давним-давно вибраний своєю політичною партією членом муніципальної комісії з соціальної допомоги, він майже все своє життя присвятив роботі з важкими підлітками. Між адвокатом і найскладнішою з його підопічних, як не дивно, виникли шанобливі стосунки, що межували з дружбою.
Їх спілкування тривало в цілому одинадцять років, з того року, коли їй сповнилося тринадцять, до минулої зими, коли за кілька тижнів до Різдва Пальмґрен не прийшов на одну із запланованих щомісячних зустрічей і вона подалася до нього додому. З квартири доносилися якісь звуки, але двері ніхто не відчинив, і тоді Саландер проникла всередину, забравшись на балкон третього поверху по ринві. Пальмґрена вона знайшла на підлозі передпокою, при тямі, але нездатним говорити і ворушитися внаслідок раптового інсульту. Йому тоді було всього шістдесят чотири роки. Вона викликала «швидку допомогу» і поїхала з ним до лікарні, слабіючи від наростаючої паніки.
Протягом трьох діб Саландер майже не покидала коридору перед реанімаційним відділенням. Ніби вірний сторожовий пес, вона стежила за кожним кроком лікарів і медсестер, що входили і виходили. Никала мов неприкаяна туди й сюди коридором, не пропускаючи поглядом жодного медика, що опинявся поблизу. Нарешті якийсь доктор, імені якого вона так і не спромоглася дізнатися, завів її до кабінету і пояснив усю серйозність ситуації. Після тяжкого крововиливу в мозок стан Хольгера Пальмґрена був критичним. Лікарі схилялися до того, що він вже не прийде до пам'яті. Саландер не заплакала, на її обличчі не здригнувся жоден мускул. Вона встала, покинула лікарню і більше туди не поверталася.