Гробниця

Температура різко впала. Повітря швидко вистигало.

Будівлі й люди, трамваї та екіпажі несподівано вигулькували з темряви та знову ховалися в неї, немов привиди. Навіси кафе на Рю д’Амстердам лопотіли на поривчастому вітрі, наче птахи, що ось-ось збираються відлетіти. На Великих бульварах гойдались і тремтіли гілки дерев.

По тротуарах дев’ятого округу та по зелених алеях парку Монсо вітер ганяв опале листя. Воно злітало вгору, танцювало в повітрі й знову падало на землю. Не було в парку ні веселих дітлахів, ані заклопотаних няньок. Уся дітлашня сховалася від негоди в посольських будинках. Нові телеграфні дроти на поштовому відділенні завібрували й загули, а трамвайні рейки засвистіли.

О сьомій тридцять туман змінився дощем. Його холодні та важкі, ніби дробини, краплі, падали спочатку повільно, а потім — дедалі рясніше й швидше. Заторохтіли віконницями слуги, закриваючи вікна. У восьмому окрузі ті, хто й досі залишався на вулиці, намагалися сховатися від буревію в кафе «Вебер». Вони замовляли абсент і пиво та сварилися через нечисленні ще не зайняті столики. Безпритульні жебраки й волоцюги шукали прихистку під мостами та в залізничних арках.

На Рю де Берлін Маргарита Верньє лежала у фотелі у своїй квартирі. Одну руку вона поклала під голову, а другу перекинула через бильце дивана, узявшись пальцями за покривало. Вона нагадувала замріяну дівчину, що прилягла відпочити в літньому прогулянковому човні, звісивши руку за борт. І лише синюшність губів, пурпурова рана під підборіддям і страхітливий браслет із застиглої крові на понівеченому зап’ястку виказували те, що вона не спала.

Як Тоска, як Емма Боварі та як Кармен, приречена героїня Проспера Меріме, Маргарита була прекрасна у своїй смерті. Скривавлений ніж лежав поруч, наче випав з її ослаблих пальців.

Вікторові Константу було цілком байдуже до її присутності. Маргарита Верньє зникла з його свідомості тієї самої миті, коли він отримав від неї те, що хотів.

У кімнаті панувала тиша, тільки годинник цокав на камінній полиці.

Було темно, лише поодинока свічка створювала довкола себе невелике кружальце світла.

Констант застебнув штани, закурив турецьку цигарку, а потім усівся за обідній стіл, щоб переглянути щоденник Анатоля Верньє, знайдений слугою на етажерці.

— Принеси мені бренді.

Видобувши свій нонтронський ніж із жовтим руків’ям, Констант перерізав мотузку, розгорнув вощений коричневий папір і витяг із нього темно-синій кишеньковий записник. У ньому Верньє занотовував свою щоденну діяльність за останній рік: які салони відвідував; список боргів двома акуратними рядками, де погашені суми викреслювалися; згадка про кілька зустрічей з окультистами на початку року — для придбання книжок, а не для участі в діяльності якогось окультного товариства; покупки, зокрема парасолька, а також малотиражне видання «П’яти поем» Нізамі, куплене в книгарні Едмона Беї на Рю де ля Шосе Д’Антен.