Зелена миля

— Я слухаю.

— У нас був собака, звали його Сер Ґалахад, — відставленим убік великим пальцем він показав на собачу буду. — Добрий пес, не породистий, але лагідний. Спокійний. Завжди радий полизати тобі руку чи принести палицю. Таких дворняжок, як він, удосталь, як гадаєте?

Я знизав плечима, кивнув.

— Багато в чому добрий дворовий пес — як ваш негр, — вів далі Гаммерсміт. — Ви з ним познайомилися, заприязнилися, і у вашому серці виникає любов до нього. Користі з нього особливої нема, але ви його тримаєте при собі, бо думаєте, що він вас любить. Якщо вам пощастить, містере Еджкомб, ви ніколи не спізнаєте іншого. А от нам із Синтією не пощастило.

Він зітхнув — протягло, зі скелетним перестуком, наче вітер ворухнув опале листя. А потім знову показав на собачу буду, і мені стало дивно, чому це я раніше не помітив, що навколо неї витає дух пустки, а також того, що собачі гівняшки побіліли і зверху стали порохнистими.

— Я прибирав за ним, — провадив Гаммерсміт, — і латав дах його хати, щоб дощ не затікав. У цьому Сер Ґалахад теж нагадував вашого героя з Півдня, який не здатен себе доглянути. А тепер я нічого не торкаюся, навіть близько не підходив після того нещасного випадку — якщо це можна назвати випадком. Я пішов туди з рушницею й застрелив його, але відтоді до буди не підходив. Не можу себе змусити. Може, з часом. Поприбираю його срач і розберу хату.

Надійшли діти, і враз мені перехотілося, щоб вони надходили; враз я нічого у світі так не бажав, як того, щоб вони залишалися віддалік. З дівчинкою все було гаразд, а от хлопчик…

Вони потупцяли догори сходами, позирнули на мене, захихотіли й побігли собі далі до дверей кухні.

— Калебе! — покликав Гаммерсміт. — Підійди-но. На секунду.

Дівчинка — безперечно, двійнючка, вони мали бути одного віку — пішла далі, на кухню. А хлопчик підійшов до батька, втупившись у свої черевики. Він знав, що потворний. Мав чотири рочки, здається, але чотири — це вже достатньо, щоб розуміти, що ти потворний. Батько взяв сина за підборіддя двома пальцями і спробував підвести обличчя. Спершу хлопчик опирався, та коли батько сказав: «Синку, будь ласка», — ніжно, лагідно, з любов’ю, він здався.

Велетенський, на півобличчя шрам виходив із його волосся, перетинав невидюще й байдуже закочене догори око і спускався до кутика рота, назавжди викривленого в гидкому всезнайському посміхові азартного гравця чи, може, сутенера. Одна щічка була гладенька й гарна; інша бугрилася пеньком дерева. Я здогадався, що в ній була діра. Хоч і загоїлась.

— Одне око в нього лишилося, — сказав Гаммерсміт, ніжно, самими пучками пальців погладжуючи горбкувату щічку дитини. — Мабуть, йому пощастило, бо не осліп. Ми стаємо на коліна й дякуємо Богові принаймні за це. Ге, Калебе?

— Так, сер, — сором’язливо відповів хлопчик. Хлопчик, якого безжально й зі сміхом битимуть на гральному майданчику глузливі хулігани впродовж усіх років навчання; хлопчик, якого ніколи не запросять погратися в пляшечку чи пошту і який, швидше за все, ніколи не спатиме з жінкою, не купованою за гроші, коли доросте до віку чоловічих потреб; хлопчик, який завжди стоятиме за межами теплого осяйного кола однолітків; хлопчик, який дивитиметься на себе у дзеркало наступні шістдесят-сімдесят років і думатиме: «Почвара, почвара, почвара».