Зелена миля

— Джон Коффі, — відповів я.

Здається, я очікував сильної реакції (на задвірках свідомості в мене міцно засіли діти, що могли бути близнюками… і собача буда, мабуть, теж; у Деттериків був пес), але Гаммерсміт лише брови підвів і відпив свого напою.

— Коффі тепер ваша проблема, чи не так? — спитав чоловік.

— Проблем як таких він не створює. Не любить темряви, багато плаче, але в нашій роботі таке проблемами не назвеш. І гірше буває.

— Плаче багато, кажете? Що ж, йому є над чим поплакати, скажу я вам. Враховуючи, що він скоїв. Що ви хочете дізнатися?

— Усе, що ви можете мені розказати. Ваші статті в газеті я читав, тому насправді я, мабуть, хотів би почути те, чого в них не було.

Він зиркнув на мене. Холодно, скоса.

— Те, який вигляд мали ті дівчатка? Що саме він з ними робив, в усіх подробицях? Таке вам цікаво, містере Еджкомб?

— Ні, — стараючись, щоб голос звучав рівно, відказав я. — Ні, сер, мене цікавлять не дівчатка Деттерик. Бідолашні крихітки вже в могилі. Але Коффі ще не там — поки що. От він мене й цікавить.

— Гаразд, — сказав Гаммерсміт. — Беріть собі крісло й сідайте, містере Еджкомб. Пробачте, якщо я різкувато відповів, але на своїй службі я нерідко стикаюся зі стерв’ятниками. Чорт, та мене й самого часто так називають. Просто хотів переконатися, що ви не з таких.

— Переконалися?

— Думаю, так, — ледве не байдужим тоном відповів він. Історію, яку він мені розказав, я вже переповів на попередніх сторінках — про те, як місіс Деттерик побачила порожню веранду, про сітчасті двері, зірвані з горішньої петлі, ковдри, зібгані в кутку, і кров на східцях; як її син і чоловік кинулися навздогін викрадачеві; як пошуковий загін спершу натрапив на них, а вже зовсім скоро — і на Джона Коффі. Як Коффі сидів на березі річки й голосив, тримаючи на масивних руках маленькі тільця, схожі на великих ляльок. Репортер, худий, як тріска, у своїй білій сорочці з відкритим коміром і сірих штанях, говорив тихим безбарвним голосом… але при цьому не зводив погляду з двох дітей, що скублися, сміялися й по черзі гойдалися на гойдалці там унизу, в затінку біля підніжжя схилу. Десь на середині розповіді повернулася місіс Гаммерсміт із пляшкою домашнього рутбіру — холодного, міцного і смачнющого. Якийсь час послухавши, вона перебила — кличучи дітей додому, бо от-от вийматиме з духовки печиво.

— Зараз, мамо! — гукнув у відповідь дівчачий голос, і жінка знову зайшла в будинок.

Завершивши свою розповідь, Гаммерсміт сказав:

— То навіщо вам це все знати? Мене ніколи не удостоював візитом жоден наглядач із Великого Дому, це вперше.

— Я вже вам сказав…

— Допитливість, так. Бува, людям стає цікаво, я знаю, я навіть Богу за це дякую, бо без цього я б вилетів з роботи й мусив по-справжньому працювати, аби заробити на життя. Але п’ятдесят миль — це задовгий шлях для задоволення простої цікавості, особливо коли останні двадцять — майже бездоріжжя. Тому як щодо того, щоб сказати правду, Еджкомбе? Я вдовольнив вашу цікавість, а тепер ви задовольніть мою.