Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Грицько! До двору?
— Плуг обломився.
На хвилину спиняю, одриваю шматочок старої газети, що завалялась в кишені, й пишу на коліні: «По дорозі у вічність останнє прощай».
— Зараз оддайте панні Анелі.
Рушаю далі — тепер бадьоріше.
Тепер є певність. Я скоро побачу панну Анелю. Вона кохає, вона кохає мене. Я певний. Зараз щось буде. Стовпом зніметься порох… коні будуть рвати з копита… бричка — як п’яна, з боку на бік, а панна Анеля здіймає руки:
«Стійте! На Бога, стійте… Не треба…»
Намацую ремінь в кишені і ніжно гладжу. Він мені робить приємність.
Ось вже й гайок.
Спиняюсь і обертаюсь назад.
Бачу, дорога побігла поміж нивами, скотилась в долинку і вже знову плазує під парком, до самих воріт. Ніхто не їде. Скрізь пусто. Дім стоїть тихий, неначе мертвий.
Не розумію.
Виймаю годинник. Минуло двадцять хвилин.
Ну, ще трохи можна заждати.
Стою й чекаю. Дорога як на долоні, рівна й безлюдна.
Щохвилини виймаю годинник, нижу плечима і ховаю назад. Мене бере нетерплячка. Не може бути… Не може того ніколи бути…
Вже півгодини… Така байдужність, така жорстокість… вже тридцять п’ять. Невже нічого не буде?
В голові моїй просто не міститься. Я холодію і говорю наголос:
— Значить, не буде. Ти дурень.
Повертаюсь і, ступаючи важко, іду в гайок.
Як тільки входжу поміж дерева, рябенькі пні, що так услужно простягають до мене свої галузки, мов кожна рада мене гойдати, злість вилітає з мене коротким смішком.
Сміюся з себе і з панни Анелі. Виймаю ремінь і роблю зашморг. Ось так вам, так. Міцно чіпляю до сучка ремінь. Ось так вам, так… Просовую голову в зашморг і сам не тямлю: се справжнє чи тільки гра…
Але чим се скінчиться?
Сиджу на бігунках; на вибоях мене підкидає. З-за спині пана Адама дивлюсь на кінський зад, мокрий од поту. Дзвоню зубами, бо мені зимно. Куди ми їдемо, я сам не знаю. Згадую тільки, що пан Адам звертався до мене на «ти». «Що робиш, нещасний хлопче! Ти мусиш жить для людей і для себе». Так, так, його рука обіймала мене за стан, а моя голова лежала на його грудях і ґудзик душив мене в лоб…
Ось він говорить до мене, і мої груди приємно лоскоче низький його голос. Пил вилітає з-під бігунків, як з котла пара, і се цікавить мене. Куди ми їдемо — я сам не знаю. Може, пан Адам мені говорив, а може, й ні.
Дедалі мені стає тепліше, я розумію окремі слова і вже помічаю залізну дорогу, будки. Чи не на станцію їдемо? Певно на станцію. От і вокзал. Пан Адам припоручає комусь коняку, а мене бере за плече.
— Бо тобі, хлопче, не треба вертатись до нас, ятрить свої серце. Поїдемо в город… я хочу тебе розважить…
Підходить до каси і все назад озирається, не спуска з мене очей.
Несе два білети.
Тоді я приходжу до себе і протестую.
Нізащо! Я їду сам. Ніколи не згоджусь, щоб він турбувався для мене. Пан Адам уперся навіть, але я бачу, що він зовсім не має охоти їхать зо мною.
На пероні дзвінок, зараз підходить поїзд. Пан Адам починає потроху здаватись.
Коли б він був іще певний, що нічого такого більше не буде… Ніяких думок і таке інше… Але краще поїхать. З буланим, мабуть, нічого не станеться…
Я запевняю.
— Но?! Слово?..
— Слово!
— А може, краще поїхать?
— Ні.
Цілуємось тричі, і я сідаю в вагон.
— Прощай же, хлопче! — кричить пан Адам в вікно. — Речі пришлю тобі завтра…
Кидаюсь на лавку і довго сиджу у куточку напівпритомний, втомлений дуже. Нічого не чую.
Нарешті глибоко зітхаю. Неначе легше мені тепер.
Миготять в вікнах вершечки дерев, синій дим з тютюну снує у вагоні основу, з правого боку б’є в вікна сонце. Роздивляюсь навколо — пасажирів багато. Ґвалт неможливий. З-за синього диму, в сусіднім одділі, блищить на сонці злотисте жіноче волосся. Мусить бути гарна блондинка.
Приємно простягти ноги, вони в мене чогось болять. Входить кондуктор, штемпелює білети, я даю свій.
У неї сірі, а не блакитні очі.
Я, певно, неможливо десь виглядаю після дороги. Виймаю хустку і обтираю лице. Таки трохи є пилу.
Сідаю так, щоб було видніше, і дивлюся на неї. Погляне чи ні? Сусід мій, грубий, короткошиїй купець, одщібає комірчик, бо йому душно, і починає ходить по вагоні. Я серджусь на нього, коли він заступає мені блондинку. Зате коли очі наші стрічаються знову і знову, я в них читаю лукаву цікавість.
На станції сходимо разом. Я поспішаю за нею, наче не можу ще вийти із її сфери. Вона наймає фіакра, а я нотую високу ногу і лінію тіла.
На прощання я дістаю од неї в дар сірі очі, а їй даю чорні — і ми розстаємся.