Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Врешті — побачимо.
Вода теж притягала мою увагу, хоч се був би найгірший спосіб. Старий, запущений став зеленів за горóдом. Коли він весною ламав кайдани — моя доля рішалась. Що ж дивного буде, коли наші долі з’єднаєм востаннє й навіки?
У саму спеку, опівдні, сідаю в човен. Шорсткий холодний комиш — як стіна з обох боків. Між ними березка витріщає на мене великі білі баньки. На воді ряска — немов руда кора, по ній стрибають довгоногі павуки, перебираючись через уламки листу та комишу. Човен ледве-ледве пролазить. Скрізь брудно. Я розумію чистьоху німфу, що підстелила перше широке блискуче листя, як килимок, а тоді вже поклала своє біле воскове тіло. Фіолетовий паслін звісив над нею свої ягідки. Татарське зілля витика поруч з води ясно-зелені гострі мечі. Я спиняюсь, кладу весло і дивлюся. Я хочу познайомитись з тим, що, може, стане скоро моєю довічною оселею. Як тут тихо. Я бачу, як дихає комиш, як дихає вода і ледве здіймає, неначе груди, руду кору ряски. Я бачу, як ту кору пробивають зелені голови жаб, розкривають широкі рожеві роти, а відтак плямкають мокрими губами, немов старі ласуни. Парно. Пурхне очеретянка понад водою, сяде на комишину і гойдається разом із нею. Безхвоста, короткотіла лиска пролетіла над ставом, а он пливе у небі сухий, як кістяк у своїй довгості, чорногуз. І знов те саме тихе дихання води й очерету, і знов, як корали, роги зелених жаб, те саме старече жування слинявих губ, тонкі тремтячі ноги водяних павуків.
Тихо і парно.
Посуваюся далі, на чисту воду. Вода сміється і так невинно одбиває в собі блакитне небо з білими хмарками, що мене злість пориває. Запускаю весло у ту невинність і тягну звідти, наче потвору за коси, важке баговиння, чорне й тремтяче на сонці.
Ні, таки не втоплюся.
Починаю свій день погано.
Вже з самого ранку я проклинаю, лютую і німим криком кричу до себе:
«Ти! Чи ти скінчиш нарешті, нещасний комедіанте! Коли перестанеш брехати бодай собі самому? Скинь з себе тенета, в яких заплутавсь. Хоч раз будь щирий. Скажи собі і другим правду. Ну, чуєш, Вікторе, чуєш. Сміливий будь. Не бійся. Інакше згинеш. Побачиш».
Ах, правда, се правда, я чую потребу все те зробити і разом чую в столовій кроки. Біжу в столову і простягаю руки:
— Панно Анельо!
Чую, як мої очі, ось тільки холодні й сердиті, раптом заграли від почуття, голос м’який став і теплий, простягнені руки виявляють благання:
— Панно Анельо!
Вона біжить поперед мене, наче не чує, і має вигляд миші, що хоче шуснути в шпарку. Врешті вскочила в двері і замкнула їх за собою.
А я стою під дверима і простягаю руки.
Комедіант!..
Ну, добре, тепер вже знаю, що маю робити. Біжу в свою хату і починаю складатись. Поспішно, наче від сього багато залежить, скидаю речі у чемодан, одну на другу, жужмом. Одсуваю комоду, виймаю хустя, шпурляю книжки, подушку.
Не кінчаю роботи. Навіщо?
Чемодан лежить серед хати, як розшарпаний звір, а я сідаю за стіл. Треба ж все написати.
Одриваю шматок паперу і старанно, без вагання виводжу: «У моїй смерті ніхто не винен».
Деру. Занадто каліграфічно.
Пишу те саме удруге — ну, тепер добре. Се треба покласти на видному місці. Тепер ще додому і до панни Анелі. Що їй писати? Вона все знає. Доволі і кількох слів. Пишучи «смерть», я зовсім холодний і несвідомий. Се тільки слово, коротеньке, в шість літер, — і більше нічого. Воно навіть гарно гучить.
Тоді я згадую, що не маю мотузки. Прохати у когось не хочу. Міркую трохи — і пробую ремінь од чемодана. Нічого. Можна.
Ремінь в кишені, записка на видному місці, двері в столову одхилені трохи — тепер можна вже йти.
Ліниво минаю подвір’я і виходжу на поле.
От і кінець. За півгодини погасне сонце, згинуть поля, світ весь, панна Анеля… Як то я прийму все те… Як дивно! Моє життя стало зараз таке коротке, що я кроками можу змірять його. Раз, два, три, чотири… Тут вже ніколи не ступить більше моя нога… Я йду, а може, саме у сю хвилину весь дім вже знає страшну новину — і панна Анеля в істериці б’ється, читаючи лист: «Я вас кохав…»
Запрягать коні!.. розіслать верхових!.. біжіть над став!.. А сама мчиться тим часом за браму і за сльозами нічого не бачить… Ага, аж тепер зрозуміла…
Раптом стаю. Ну, а як вона взнає, куди я подався? Мене почнуть шукати по різних місцях, а тим часом я буду висіти в гайку. Ніхто не бачив, куди я йшов.
Стою на дорозі і безпомічно дивлюся.
Коли щось їде.