Осиний мед дикий

І от знову заглянула радість до їхнього дому: освідчився Лілі гарний хлопець, який мав добрий достаток. Жили вони гарно, в родині народився Андрійко, Ліля розквітла, і Олена вірила, що сонячним буде їхнє подружжя. Але часом життя ставить багато дивних запитань: чому у сусіда виросла нова тераса, з яких коштів у Наталки норкова шуба? Ці питання, мов іржа, вже не одному роз’їли душу... Захотів Іван нової машини, а Ліля — нових меблів, дорогої люстри. Взяла Олена до себе дітей, а Ліля подалася в Італію.

Андрійко плакав, хотів мами, адже любові і ласки не вишлеш у посилці. Віталька замкнувся в собі і вигадував усе нові й нові забаганки: вже он хлопцям мами машини купили, а він і досі ремонтує старого мотоцикла...

У відпустку Ліля летіла додому, немов на крилах. Тільки Олена знала про її приїзд — донька хотіла зробити несподіванку своїм чоловікам...

Прибула, вивантажила з таксі велетенські валізи і потягла до хати. Першим побачив маму Андрійко, що на канікули перебрався до тата. За ним вискочив Іван. Хотілося, щоб щастя зупинилося на цьому місці і тривало вічно. Ліля, мов та лоза, обвила чоловіка і сина. Андрійкові оченята світилися синьо.

— Вдома, я вже вдома... Не хочу сонця Італії, хочу грітися біля вас, варити борщі, тримати за руку дітей, дихати терпким запахом серпневих айстр, — Ліля говорила без угаву, переповнена ніжністю до цих смаглявих хлопців, її рідних. — Розщіпайте грубі валізи, там для вас купа подарунків. — Іванку, знаєш, що для мене найцінніше з привезеного? Я вишила тобі сорочку... Здавалося, що ти поруч, і нитка за ниткою з любов’ю лягали на полотно. Глянь, тобі подобається?

— Так, дуже гарна...

За своєю радістю Ліля не помічала Іванового розгубленого погляду. Очима зорила по кімнаті, де були її улюблені речі.

— Андрійчику, ти з татком спав, як мене не було?

— Ні, я на дивані.

— А чому, сонечко?

— Бо татко спав з тьотею Люсею.

— Чому? — зовсім недоречно спитала Ліля.

— Бо ж ліжка третього у нас нема, — пояснював мамі малий, ласуючи шоколадом.

«Якийсь анекдот», — подумала Ліля, але Іван стояв червоний та розгублений і нічого не пояснював. Сорочка, м’яко ковзнувши, впала на землю і, ніби дорога, розвела їх по обидва боки. Жаром горіло вишиття. Німі запитання і жодних відповідей...

— Пробач, так вийшло, — врешті спромігся Іван на слово.

Важко сіла біля стола, за яким колись так радісно трапезували родиною. Розкішне волосся смутком розсипалось по плечах... Зрада, знову зрада... Не чула щебету Андрійка. Чи ж не вона байдуже реагувала на захоплені погляди Джованні? Відмахувалася, бо у неї був Іван... На чоловіка не дивилась. Розщіпнула одну з валіз і вивернула на підлогу весь вміст.