Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
— Холєра ясна, наша Тія досі мочиться під себе раз на шість днів, а раз на місяць обов'язково обсереться, — сказав Тіан.
— Слухайте його, — похмуро кивнув Оверголсер. — Мій брат Веланд був такий самий аж до смерті. Також за ними треба більш-менш постійно пильнувати, бо якщо їм до рук потрапить щось для них смачне, то вони їстимуть, поки не луснуть. Хто дивиться за твоєю, Тіане?
— Мій брат, — випереджуючи Тіана, сказала Залія. — Геддон і Гедда також можуть уже трохи допомагати, вони вже в тому віці, коли… — Неначе збагнувши, що говорить, вона урвала розмову. Скривилася і замовкла. Проте Едді зрозумів: так, Геддон і Гедда тепер могли допомагати. Наступного року хтось один із них так само зможе допомагати. А от другий…
Викрадена десятирічна дитина, повернувшись, мала кілька рудиментарних залишків мови, але це й усе, на що вона була спроможна й надалі. Найгірше велося тим, кого забирали в найстаршому віці, бо вони начебто верталися з якимось тьмяним усвідомленням того, що з ними зробили. Що в них украли. Ці зазвичай дуже багато плакали чи просто кудись ховалися й вдивлялися на схід, як загублені створіння. Наче бачили там свої нещасні мізки, які кружляли в темному небі, мов ті птахи. За всі ці роки шестеро рунтів наклали на себе руки. (На це Каллаген знову перехрестився.)
Десь до шістнадцяти років рунти зберігали дитячу статуру, мову й поведінку. А потім, зненацька, більшість вимахували до зросту юних велетнів.
— Ви й гадки не маєте, що це таке. Це треба побачити й пережити, — сказав Тіан, дивлячись у попіл багаття. — Ви не уявляєте, як їм боляче. Ви знаєте, як плачуть немовлята, коли в них ріжуться зубки?
— Так, — мовила Сюзанна.
Тіан кивнув.
— А це так, наче зуби ростуть у всьому їхньому тілі.
— Слухайте його, — сказав Оверголсер. — Цілих шістнадцять чи вісімнадцять місяців мій брат тільки те й робив, що спав, їв, плакав і ріс. Я пригадую, що він плакав навіть уві сні. Я підводився з ліжка, підходив до нього й чув, як із його грудей, ніг і голови лине якийсь шепіт. То був шепіт кісток, що росли вночі, розумієте?
Едді уявив собі цей жах. Всі ці історії про велетнів-людожерів він чув — «людським духом пахне» і таке інше — але дотепер ніколи не думав про те, як це: ставати велетнем. «Наче зуби ростуть у всьому їхньому тілі», — подумав Едді й здригнувся.
— Півтора року, не довше, і все закінчувалося. Але я не знаю, чи довгим цей період здавався їм, бо вони після повернення відчували плин часу не більше, ніж птахи чи кузьки.
— Нескінченним, — сказала Сюзанна. Її обличчя зблідло, голос видавав її тривогу. — Він здавався їм нескінченним.
— Той шепіт уночі, коли ростуть кістки, — сказав Оверголсер. — Той головний біль, коли росте череп.
— Якось Залман кричав дев'ять днів безперестану, — сказала Залія. Її голос був позбавлений емоцій, але Едді помітив у її очах переляк. — Його вилиці випиналися у нас на очах. Його лоб опуклювався дедалі дужче, а притулившись вухом, можна було почути, як тріщать кістки, коли він розростався. То був такий звук, наче гілка дерева вгиналася під вагою криги…
…Дев'ять днів він кричав. Дев'ять. Уранці, вдень, глупої ночі. Все кричав і кричав. Сльози лилися рікою. Ми молилися всім богам, щоб він захрип, молилися навіть, щоб він онімів, але цього не сталося. Якби в нас була зброя, ми б його пристрелили просто на його лежанці, щоби покласти край його стражданням. Мій старий татусь ледь не збожеволів, поки це припинилося. Його кістки ще трохи росли — тобто його скелет — але найгірше було з головою. На щастя, ріст спинився, слава богам і Людині-Ісусу.
Вона кивнула Каллагенові. Той відповів кивком і простягнув у її бік руку, на мить затримавши її в повітрі. Залія повернулася до Роланда і його друзів.
— Тепер у мене п'ятеро своїх, — сказала вона. — На щастя, Аарон у безпеці, але Геддонові й Гедді десять. Саме той вік. Лайманові й Лії лише п'ять років, але п'ять — це вже чимало. П'ять — це…
Вона затулила обличчя руками й більше нічого не казала.
Щойно стрімкий ріст припинявся, розповідав Оверголсер, декого з них можна було поставити до роботи. Решта — більшість — не здатні були навіть до найпростішого: корчувати пеньки чи копати ями під стовпи. Такі зазвичай сиділи на східцях Тукової крамниці або часом вешталися групками по полях, молоді чоловіки й жінки, колосальні за зростом, вагою і дурістю. Іноді вони либилися одне до одного й щось белькотіли, іноді просто витріщалися в небо.