Вовки Кальї. Темна вежа V

— Дякую. Мушу зізнатися, ти інакший, ніж я собі уявляв. І твій тет. — Оверголсер обернувся до Тіана. — Ти правильно зробив, що привів нас сюди, Тіане Джефордс. Ця зустріч була нам потрібна, і я дякую.

— То не я вас сюди привів, — відповів Джефордс. — То Старий.

Оверголсер кивнув Каллагенові. Священик відповів кивком і накреслив рукою, вкритою шрамами, у повітрі хрест — наче кажучи, подумав Едді, що то не він їх покликав сюди, а Господь. Може, й так, але коли йшлося про те, щоб загрібати жар голими руками, Едді поставив би по два долари на Роланда з Ґілеаду проти кожного долара, який ставив на Господа й Людину-Ісуса, цих небесних стрільців.

Роланд чекав, його обличчя виражало спокій і ввічливість.

Зрештою Оверголсер заговорив. Його розповідь тривала близько п'ятнадцяти хвилин, була повільною, але завжди посутньою. Почав він з двійнят. Мешканці Кальї розуміли, що діти, які народжуються по двійко, в інших частинах світу, в іншу пору минулого були радше винятком, ніж правилом. Але в їхньому регіоні Великої Дуги якраз одиначки, як-от Аарон у Джефордсів, становили рідкість. Величезну рідкість.

А років десь так сто двадцять тому (чи сто п'ятдесят — з тим дивним плином часу, якого він тепер набув, ніхто вже не міг напевне стверджувати такі речі) почали набігати Вовки. Вони з'являлися не раз у покоління, тобто за кожні двадцять років, а трохи рідше. Проте ненабагато.

Едді хотів було запитати в Оверголсера і Слайтмена, як Древні змусили Енді не патякати про Вовків, якщо Вовки почали вилазити з Краю грому не так давно, менш ніж два століття тому, але вирішив не морочити собі голову. Ставити питання, на які немає відповідей, — марна справа, сказав би йому на це Роланд. Та все ж йому було цікаво. Цікаво гадати про те, коли ж хтось (або щось) востаннє запрограмував Енді-вістового (і-багато-інших-функцій).

І чому.

Дітей, розповідав Оверголсер, по одному з кожної пари віком від трьох до чотирнадцяти років забирали на схід, до Краю грому. (На цих словах Едді помітив, як Слайтмен-старший оповив плечі свого хлопчика рукою.) Там вони залишалися протягом нетривалого періоду часу — чотири-вісім тижнів. Потім більшість із них поверталися. Щодо тих, хто не повертався, припускали, що вони помирали в Країні пітьми, що той лиховісний обряд, який над ними виконували, вбивав їх замість просто знищити душу.

Ті ж, хто повертався, в найліпшому випадку виявлялися сумирними ідіотами. П'ятирічне дитя, яке до викрадення вміло розмовляти й правильно вимовляти звуки, верталося безмовним, лише белькотіло щось і тягнулося до тих речей, які хотіло взяти. Забуті два чи три роки тому підгузки знову ставали потрібними й могли залишатися такими доти, доки такій дитині-рунтові не виповнювалося десять чи навіть дванадцять років.