Аеніль
- Автор: Кузьменко Дмитро Федорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 978-966-10-2002-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Аеніль». Краткое содержание книги:
У школі свої традиції, звичаї і правила, не всі з яких відомі стороннім. Тиха, сором'язлива і невміла у чарах Аеніль стикається з небезпечними істотами, забороненими чарівницькими експериментами, таємними спілками учнів і викладачів, смертельними чарами, плетивом змов і підступів, расовою та становою нерівністю.
Чи зможе вона усупереч усьому гарно вчитися, знайти друзів, пережити кпини однокласників, вберегти свою сестричку Іно?
Подруги вподобали собі віддалений закуток приміщення, де тіні від шаф і гардин на стелі створювали приємну напівтемряву. Гелео найбільше любила цей куток, бо тут її особлива зовнішність не привертала уваги. Незважаючи на це, вона й зараз не наважувалася скидати свій каптур, оскільки у вітальні було чимало учениць.
— Як же він зміг напасти? Я не розумію… — стиха говорила Гелео.
— Я теж не знаю. Казали ж, що ті класи, де проводяться заняття, — захищені. Та й викладач був. Чому він не зміг її захистити? Невже він такий боягуз?! — обурено вела далі Аеніль.
— Мабуть, то був дуже сильний чаклун.
— Я тепер місця собі знайти не можу. Так страшно. І невідомо, що з Нітетіс, чи вона хоч жива… А за Іно як я тепер стала переживати! Хоч би з нею нічого не трапилося.
— Не хвилюйся, все має скоро налагодитися. Уже пізно, зараз майстриня Йонсон попросить тебе покинути нашу вітальню і йти до себе.
Дівчата попрощалися, і Аеніль пішла у свою вітальню. У коридорах та сходах на її шляху чергували служники, тому йти сама вона не боялася, хоч цілком могла попросити когось з служників чи викладачів її провести.
У дівчачій вітальні алхіміків атмосфера була одночасно і тривожна, і шумна. Всі щось обговорювали, сперечалися, переказували чутки і висували гіпотези. До Аеніль одразу підбігла Ембла:
— Знаєш, хто був той маг, що убив Нітетіс? — енергійно вигукнула вона.
— Убив? — тихо перепитала Аеніль і зблідла.
— Е…
Ембла не чекала такої реакції. Вона аж сяяла від бажання поділитися якоюсь інформацією, а тут її опустили на землю. Найбільше Ембла раділа, коли знала щось, чого не знали інші. Та все ж і звичайні емоції не були їй чужі. Дівчина надала обличчю сумного виразу і сказала:
— Ти хіба не знала? Це ж уже всім відомо, мені розповіла Івонна, вона з відділення цілителів, працює медсестрою і буде приймати участь у конкурсі краси, який скоро має відбутися…
— Як ти можеш перейматись такими дурницями? — роздратовано буркнула Аеніль і пішла у свою кімнату.
Проте через кілька хвилин з іще блідішим обличчям вона повернулася і тремтячим голосом спитала у Ембли, що все ще стояла у центрі вітальні:
— Де Іно?
— Іно? Не знаю. Ти ж не просила мене за нею доглядати… — Побачивши, що Аеніль ледь тримається на ногах від хвилювання, Ембла й сама стривожилася. — Я не бачила її… ну вже давненько. Останнього разу, коли тільки прийшла з занять. Тоді служниця, що її доглядала, сказала, що її викликають, і попросила дівчат подивитися за Іно.
— Яких дівчат?
— Ну… Тих, хто тут був.
— І вони слідкували за нею? — Аеніль згадала кпини, які їй з Іно частенько доводилося чути від старшокурсниць. Та зараз вона була готова почути хоч сотню глузувань, аби побачити Іно.
— Не знаю. Я мусила йти в бібліотеку, мені треба було готувати…
Однак Аеніль вже не стала дослуховувати слова Ембли. Вона кинулася розпитувати про Іно усіх, кого бачила у вітальні. Поступово інші учениці перейнялися тривогою й відчаєм, які поширювала Аеніль своїм голосом і слізьми, котрі вже не могла стримувати. Хтось згадав, ніби бачив, як Іно виходила з вітальні, інша дівчина пригадала, що Іно повторювала ім’я Аеніль, і, начебто, хотіла йти до неї…
Аеніль не стала допитуватися далі, а вибігла з вітальні. У відчаї вона озиралася по коридорах, намагаючись уявити, куди могла попрямувати Іно. Потім згадала, як колись брала її на заняття. Це був єдиний шлях у підвалах, який Іно могла знати і запам’ятати. Аеніль кинулася до навчальних класів алхіміків. Тут було тихо, порожньо і холодно. Лункі кроки дівчини звучали коридором. Вона згадала, як чула таку ж луну від кроків, коли вбивця увірвався у їхній клас… Це було тут, у цьому самому коридорі… Вона відігнала ці думки і твердо рушила далі.
Несподівано тишу порушив якийсь тонкий звук. Аеніль приступалася і впізнала цю сумну мелодію. Дівчина побігла вперед. Це був голос музичної кульки, яку вона колись подарувала Іно. Якщо Сяйво грає, отже, Іно має бути поряд… Вона звернула у бічний коридор і завмерла. У зовсім порожньому коридорі, під стіною, лежало Сяйво.