— Прибув у ваше розпорядження! — по-військовому доповів Ілько Сторожук, ввійшовши до кабінетика Запорожного. — Ось призначення райкому.
— А казали ж, Ільку Гнатовичу, що не поїдете на Овечий і...
— І ще казав, що бездушний ти чоловік, — пригадав Ілько. — Була в мене, значить, така інформація...
— Чого тільки не було у нас, — Запорожний вийшов з-за столу і обняв за плечі Сторожука. — Радий, що ви приїхали, лісників нам до зарізу треба. Зараз ми вас десь влаштуємо...
— Я не сам, я з усім взводом, Іване Трифоновичу. Усіх нас семеро. П’ятеро нащадків маю, а старшенька в Семидолах залишилася.
— Да-а, — почухав потилицю Запорожний, прикидаючи, де їх можна поселити. Мабуть, доведеться знову перебиратися йому до Ольги Заклунної, а їм віддати дві кімнатки у лісництві. — Ходімо, щось придумаємо.
Діти вже розбіглися по хуторі, по дворі лісництва, одразу знайшовши дружків, а Тетяна іі з машини не злізла: щоб цей Ілько пропав, куди ж він їх завіз?! Степ та піски. Правда, зеленіють сосонки навкруги, та такі ж поїш маленькі та миршаві, що аж сум огортає, дивлячись на них. Та яке ж це лісництво, коли нема тут ні деревини, ні холодочка? А могла ж собі жити-поживати в Семидолах. Усе там рідне. Хату на осінь уже поставили б, а на городі ж яка краса, розрослося все, зазеленіло. А сусіди ж які славні! (Все їм простила зараз Тетяна.) Треба ж було їй самій піти до Мірошника та сказані по дружбі, щоб когось іншого послали у ці степи, а не однорукого Ілька, хіба ж у партії комуністів мало? Та цьому ж Ількові хоч кіл на голові теши — не перекопаєш, таким уже політичним з війни прийшов, що хоч у правительство вибирай.
Боже ж мій, оглядалася на всі боки Тетяна, ні садочка, ні криниці, ні кущика. Ні, ондечки ростуть дві ялинки під чиєюсь хатою, височенькі вже, і кручені паничі по плоті в’ються. І людей мало — пішло зо два гурти в степ, потім якийсь одноокий залізяку до трактора поніс. Молодичку чорняву, проворненьку бачила Тетяна, а з нею чоловіка, що йшов, ніби на пружинах, випнувши груди. Привіталися вони з Тетяною і пішли.
У дверях контори показався Ілько. Тетяна вже й рота розкрила, щоб виказати йому все, що накипіло на душі, але за ним вийшов ще хтось: високий і ставний, зі шрамом через весь лоб аж до брови. Незнайомець подав Тетяні руку:
— Іван Запорожний — директор Степового лісгоспу. Вітаю вас із приїздом, Тетяно Василівно, і ходімо покажу вам, де жити будете.
Так привітно усміхнувся директор, що й злість Тетянина пропала.
Увійшли в довгий новий будинок. Запорожний відчинив кімнату в самісінькому кінці коридора.
Ось тут розташовуйтесь. — Потім відчинив двері до сусідньої кімнати, в якій сидів маленький кучерявий чоловічок і швидко перекидав кружальця рахівниці, — і цю займете.
— А я куди зі своєю бухгалтерією? — кивнув кучерявий на товстелезні сірі папки. — Іване Трифоновичу, ви ж...
— Перебирайтеся до мого кабінету, — сказав Запорожний, і бухгалтер скорився. — Подобається, Тетяно Василівно?
— Жити можна, — замість дружини відповів Сторожук. Тут дітей розмістимо, а самі в тій, маленькій...
— А де ж тут варити можна? — зітхнула Тетяна, пригадавши свою стареньку теплу хату.
— Там, — показав Іван, — загальна кухня, для всіх, вистачає... Хліб привозимо печений, ну й картоплю, овочі на зиму радгосп дає.
— Жити можна, — повторив Ілько. — Що ж, будемо вносити добро, Таню?
