Гілея

— Славна ти в мене, — тихо прошептав. — Засумував за тобою...

— І я... Добре, що повернувся, — розставляла мисочки, — тепер уже, Ільку, і ми заживемо з тобою, як люди... в новій хаті... Та хоч усміхнися, така ж радість у нас...

Ілько усміхнувся — не хотів гасити Тетяниного щастя. Не міг він оце зараз сказати їй, що не буде у них нової хати на дві половини, нічого не буде.

— А де ж Настуня? — перевів розмову Ілько.

— На фермі, бо ж корови теляться. — А потім додала: — Щось з нею, Ільку, недобре коїться... Повернулася з Ольвіополя — сама не своя.

— Що ж із нею? — стривожився батько.

— Люди бачили, що Мірошник до села її підвозив...

— Ну то й що?

— Не знаю, але догадуюся. Покохала вона Мірошника.

— Та ти що, Таню? — Ілько відсунув миску, наче вона заважала йому слухати. — Звідки ти це взяла?

Тетяна змовницьки підморгнула і вийняла з шухляди загадкового листа Милентія Магура:

— Читай.

Ілько прочитав і знизав плечима:

— Кожен пише, що хоче...

— Ти, Ільку, на оце подивися, — показала на рядочок її кінці листа.

А було там старанно виведено хімічним олівцем: «Роман. Роман. Мірошник... мій».

— Що тепер скажеш, батьку? — Тетяна знову поклала листа в шухляду.

— Діла-а, — зітхнув Ілько і затягнувся міцним самосадом. — Я думав, що за Милентія Магура вийде. Заїздить до нас?

— Буває, але... — махнула Тетяна рукою, — не буде з того дива пива.

— Побачимо, Таню, тільки б нам цього лиха було...

— То кого ж завтра на зустріч запросимо, Ільку?

— На прощання, — сказав Ілько і обняв дружину, а та не знала, що він мав на увазі, — схилилася йому на плечі, і так добре стало на серці.

Пахло першою їхньою весною...