Гілея
- Автор: Зарудный Николай Яковлевич
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Дніпро»
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Гілея». Краткое содержание книги:
Ця висока мета і є справою життя героїв роману «Гілея» — людей різного віку, професій і долі.
Зустрічні з цікавістю поглядали на Ярину, бо не так часто появлялися на Овечому нові люди. Марина й на хвилину не вмовкала, все розказувала:
Оце контора лісгоспу, там почали їдальню будувати, а то — майстерні...
— А де Іван живе? — спитала Яринка. — Я б хотіла побачити...
— Живу цьому будинку, — показала Марина, — а зараз перебрався.
— Куди?
— До Марти. Зайдемо? — Марина повернула до хати Заклунних.
— Ні.
Марта побачила у вікно, що під хатою стоїть Марина із якоюсь дівчиною, й вибігла на ганок.
— Здрастуй, — сказала нарочито голосно. — Заходь! Не бійся.
— Дякую, — розгубилася Яринка. — Я не боюся.
— В гості приїхала? — скривилися Мартині уста.
— В гості! — відказала Ярина і взяла під руку Марину. — Ходімо.
З цієї розмови Марина зрозуміла, що це вже була не перша їхня зустріч...
У хаті Марини Гомон було чисто й прохолодно. Крізь зачинені віконниці пробивалися смужки світла, розграфивши долівку на якісь несподівані геометричні фігури. За столом сиділа дівчина, схиливши голову над саморобним зшитком.
— Це моя старшенька, Ганнуся, — відрекомендувала Марина дочку.
Ганнуся швидко сховала зшиток, встала і вклонилася Яринці.
— Уже п’ятнадцять буде восени, — похвалилася мати. — Ти нагодувала Юрасика, дочко?
— Нагодувала.
— Може, й нас почастуєш, хазяйко? — ніжно подивилася на дочку Марина.
— Зараз, мамо. Яєчню приготую. — Ганнуся вибігла з хати.
— Красива у вас дочка, — сказала Яринка. — На вас дуже схожа...
— Трохи схожа... Якби не діти, то не знаю, як би й жила... Двоє у мене... від двох чоловіків... Вона — Андрієва... Фінську пройшов, а з німецької не вернувся... А Юрасик, — зітхнула Марина, — то вже мій гріх... Полонений жив у мене... Берик Джусуєв... Казах... Славний був... чистий і гордий...
— А він де? — обережно спитала Ярина.
— І він... там... Не прийшов з війни...
Увійшла Ганнуся, поставила яєчню з салом, бринзу та зелену цибулю.
— Прошу, — звернулася до Ярини. — Можна мені, мамо, піти в степ?
— Іди, тільки ж не барися. — Коли дочка вийшла, додала: — Якась вона в мене чудна...
— Та що ви говорите, Марино! Такі очі розумні...
— Замріяна дуже, — промовила Марина, пригощаючи
гостю. — Оце в степ пішла, щоб побачити марево... Щодня в спеку йде, повертається і: мамо, каже, бачила сьогодні кораблі... і дрімучі ліси над морем...
— Не кожен зугарний побачити в цій пустелі кораблі, Марино, — сказала Яринка. — Може, тільки поет...
— А то сидить, — розповідала далі Марина, — і щось пише в зшитку. Прочитаю — і не розумію про що... То вітряки їй сняться, то пише про Бранку... Ось покажу тобі.
— Не треба, Марино, — відмовилася Яринка. — То ж її все, душа... Не треба.
Разом прибрали зі столу, помили посуд, і Марина вклала гостю спочивати, хоч та й відмовлялася. Послали Марина чисте простирадло на високому полу, другим прикрила Яринку, а сама сіла на стільчику.
— Наче тебе вік знаю, Яринко, — промовила розчулено. — Приїзди вже до... нас. Тяжко йому самому... Нічого страшнішого нема за самотність...
— Я знаю.
— Ой, не знаєш, Яринко, — скрушно похитала головою. — Найстрашніша самотність буває після розлуки з коханим, коли він був, був, а потім його не стало. Я пережила такі дві розлуки...
— А я думала, що можна любити тільки раз у житті, ті справжньому любити, — проникалася Яринка Марининим горем.
— Може, й так, — не одразу відповіла Марина. — А я полюбила двічі... Добре, що у нас на хуторі людей мало — не осудили...
— Я ледве не вийшла заміж за одного, — призналася Яринка. — Люблю Івана, а було б... І зараз по п’ятах за мною ходить Данило. Це його так звати... Кілька днів тому перестрів біля Дніпра і каже: не вийдеш за мене — вб’ю. Отакий скажений... То я попросила в діда коня і — сюди... Вернуся і скажу, що... вже Іванова я...
Всім скажу, що дружиною його стала...
— Хочеш цим врятуватися від Данила? — посміхнулася Марина.
— Щоб не приставав.
— Якщо любить тебе, то ні на що не подивиться, Яринко...
— Хоч би Іван швидше повернувся, бо в мене екзамени через два дні, треба в школі бути.
— Діждешся, — заспокоїла Марина.
— А чого його викликали?
— На бюро... Комісія до нас приїздила, перевіряли, бо таке написано на Івана... Наче він проти науки пішов. І... зривщик постанови... А ми ж працювали як прокляті ... Кожне деревце, може, потом нашим зрошене і... кров’ю... От підемо, побачиш наші лісочки.
— Давайте зараз! — схопилася з полу Яринка. — Ні, ні, зараз підемо, я хочу побачити!