Володар Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-4524-2
- Переводчик: Денис Дьомін
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Володар Світла». Краткое содержание книги:
— А ще ж: «Блаженні миротворці, — підхопив Яма, — бо вони синами Божими стануть». Як уписуєшся в цю картину ти, Чорний? Чиє ти дитя, що оце накоїв такого?
Нірріті всміхнувся й мовив:
— «Блаженні вигнані за праведність, бо їхнє Царство Небесне».
— Ти божевільний, — відказав Яма, — і тому я не заберу твого життя. Віддай його сам, коли будеш готовий, а це має бути вже скоро.
Затим він узяв Брахму на руки й пішов у бік міста.
— «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, — повів далі Нірріті, — і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене»...
— Води? — запропонував Сем, відкоркувавши свою фляжку й трохи піднявши Ніррітіну голову.
Нірріті глянув на нього, облизав губи й заледве кивнув. Сем пустив йому до рота цівку води.
— Хто ти? — запитав той.
— Сем.
— Ти? Ти воскрес?
— Це не рахується — мій спосіб був легший.
Сльози сповнили очі Чорного.
— Однак це означає, що ти переміг, — ахнув він. — Не розумію, чому Він це попустив...
— Це лиш один зі світів, Ренфрю. Хтозна, що коїться в інших? І взагалі, це не та війна, котру я хотів виграти. Ти це знаєш. Мені прикро за тебе, мені прикро за все. Я згоден з усім, що ти наговорив Ямі, — як і послідовники того, кого вони звали Буддою. Уже й не пригадаю, чи дійсно я був ним, а чи був то хтось інший. Але тепер я вже точно не той. Я знову стану людиною, а Будду вони хай залишать собі — у своїх серцях. Це послання, хоч би звідки воно походило, було щире, повір мені. Лиш із цієї причини воно вкорінилося та розрослося.
Ренфрю зробив ще ковток.
— «Такою родить добрі плоди кожне дерево добре»[123], — вимовив він. — Воля, вища за мою, призначила мені померти на руках у Будди, обрала цей Шлях для цього світу... Благослови, о Ґаутамо. Я вмираю...
Сем схилив голову.
— «Віє вітер на південь, і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круг свій вертається вітер. Всі потоки до моря пливуть, але море — воно не наповнюється: до місця, ізвідки пливуть, ті потоки вони повертаються, щоб знову плисти! Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно... Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, — про них згадки не буде між тими, що будуть потому» [124]...
Відтак він накрив Чорного своїм білим плащем, бо той уже вмер.
Яна Ольвеґґа віднесли на ношах у місто. Сем послав по Куберу й Нараду, щоб ті зустріли його в Палаті карми, бо ясно було: у теперішньому тілі Ольвеґґ довго не протягне.
Коли вони ввійшли в Палату, Кубера спіткнувся об труп, що лежав під аркою.
— Хто?.. — спитав він.
— Кармовладець.
У коридорі, що вів до їхніх пересельних кімнат, лежало ще троє жовтоколісних. Усі озброєні.
Ще одного знайшли при апаратурі. Лезо влучило йому точно в центр жовтого кола, і він мав вигляд зужитої мішені. Рот його й досі був розтулений для крику, якого він так і не прокричав.
— Чи не городян це рук діло? — спитав Нарада. — За останні роки нелюбов до кармовладців зросла. Може, на хвилі бойового шалу...
— Ні, — відказав Кубера, піднявши заплямоване простирадло, що накривало тіло на операційному столі, зазирнувши під нього й поклавши на місце. — Ні, то не городяни.
— А хто ж тоді?
Він знову зиркнув на стіл і сказав:
— Ото — Брахма.
— Он як.
— Хтось, либонь, не пускав Яму до машин для спроби переселення.
— То де ж тоді Яма?
— Не уявляю. Але нам би ліпше поквапитись, якщо хочемо дати раду Ольвеґґу.
— Так. Мерщій!
Високий парубок сягнисто ввійшов до Палацу Ками й запитав владаря Куберу. На плечі в нього лежав довгий блискучий спис, а чекаючи, він безперестанку походжав туди-сюди.
Кубера ввійшов у покій, кинув погляд на спис і на парубка, промовив одне слово.
— Авжеж, Тек, — підтвердив списник. — Новий спис, новий Тек. Потреби мавпувати далі не було, то я й не став. Скоро відбуваю, тож завітав попрощатися — з тобою, із Ратрі...
— Куди збираєшся, Теку?
— Хочу побачити решту світу, Куберо, поки ви ще не спромоглися вимеханізувати з нього всі чари.
— Та це ще ген-ген коли буде, Теку. Може, переконаю тебе залишитися ще трохи?
— Ні, Куберо. Дякую, але капітан Ольвеґґ нетерпеливиться, щоб вирушити. Ми з ним відбуваємо разом.
— І куди ж ви?
— На схід, на захід... Хтозна, у котрий бік нас потягне... Скажи-но, Куберо, а хто нині володіє громовою колісницею?
— Спочатку вона, звісно, належала Шиві. Але Шиви більше нема. Нею довго користувався Брахма.
— Але Брахми більше нема. Небеса вперше без нього — а править-охороняє Вішну. Тож...
— Яма її збудував. Якщо комусь вона й належить, то йому...
— І вона йому без потреби, — договорив Тек. — Отож, гадаю, Ольвеґґ і я позичимо її для наших мандрів.
— Як це вона йому без потреби? Ці три дні після битви його й не бачив-то ніхто...
— Привіт, Ратрі! — сказав Тек, і в кімнату ввійшла богиня ночі. — «Злодія жени далеко, Ноче, — вовка та вовчицю, — дай заночувати гарно».
Він уклонився, а вона торкнулася його чола.
Відтак він зазирнув їй знизу в обличчя, і на один прекрасний момент богиня простяглася на весь простір, по долинах та по горах. Пітьму геть прогнала сяйвом...
— Мушу вже йти, — зазбирався він. — Дякую, дякую за благословення.
Він швидко розвернувся й рушив із покою.
— Зажди! — спинив його Кубера. — Ти згадував Яму. Де він?
— Шукай його в заїзді «Триголова вогнекурка», — кинув Тек через плече, — якщо таки мусиш шукати. Утім, мо’, ліпше було б почекати, доки він сам знайдеться.
Із цими словами Тек пішов.
Підходячи до Палацу Ками, Сем побачив, як несеться зі сходів Тек.
— Теку, доброго тобі ранку! — озвався він, але той не відповів, аж доки не наблизився майже впритул. Тоді різко загальмував і затулив очі, ніби від сонця.
— Пане! Доброго ранку.
— Куди квапишся, Теку? Випробував новеньке тіло й гайда обідати?
Тек пирхнув.
— Еге ж, владарю Сіддгартхо. Маю побачення з пригодою.
— Чув щось таке. Говорив з Ольвеґґом учора ввечері... Щаслива тобі путь!
— Хотів сказати, — мовив Тек, — що знав: ти переможеш. Знав, що знайдеш відповідь.
— Ну, це була не єдина відповідь, а лиш одна з можливих, і то не якась там видатна, Теку. Це ж була лиш дрібна битва. Вони б і без мене незгірш упорались.
— Я про все в цілому, — уточнив Тек. — Ти фігурував у всьому, що до неї призвело. Ти мусив там бути.
— Ну, певно, мусив... Так, напевно — мусив... Щось повсякчас знаходить спосіб притягти мене до дерева, куди ось-ось ударить блискавка.
— Доля, пане.
— Боюся, це радше епізодичні прояви соціальної відповідальності, а ще й деякі вправно допущені помилки.
— Що тепер пороблятимеш, владарю?
— Не знаю, Теку. Ще не визначився.
— Може, з нами? Їздити опліч світом? Шукати пригод?
— Дякую, ні. Я стомився. Можливо, попрошуся на твою стару посаду, стану Семом-архіваром.
Тек іще раз пирхнув.
— Ага, аякже. Ми ще побачимося, владарю. А поки що — бувай.
— Бувай... Слухай-но...
— Що?
— Нічого. Дещо у твоїй поведінці на мить нагадало мені одну особу, яку я колись знав. Не зважай. Щасти!
Він потис йому плече й пройшов повз. Тек побіг собі далі.
Господар сказав Кубері, що в них і справді зупинився пожилець, який відповідає опису, — другий поверх, кімната з боку двору, — але, можлива річ, турбувати його не слід.
Кубера піднявся на другий поверх.
На його стукання ніхто не відповів, тож він спробував відчинити двері.
Вони були на засуві, тож він у них загрюкав.
123
Матв. 7:17.
124
Еккл. 1:6—9, 11.