Володар Світла

— Дякую. Хочеш, благословлю?

— Ні. А хочеш, я тебе?

— Хіба якось потім, Смерте. Але ти не відповів на моє запитання. Кажи, які в нас сили?

— Ну, гаразд. Невдовзі прибуде владар Кубера...

— Кубера? Де він?

— Роками переховувався, потроху зливаючи у світ наукові знання.

— Аж стільки років? Його тіло мусить бути старезним! Як він так зміг?

— А ти не забув Наради?

— Мого давнього лікаря з Капіла?

— Точно. Коли ти розпустив своїх списників після бою в Магартсі, він усамітнився в глушині з купкою челядників. Прихопив із собою все те устатковання, що його ви забрали в Палаті карми. Я знайшов його багато років тому. Після Прагну, уже втікши з Небес шляхом Чорного колеса, я видобув Куберу з його склепу під тим загиблим містом. Згодом він об’єднав сили з Нарадою, який тепер у горах, крамарює з-під поли тілами. Вони співпрацюють. Крім того, ми відкрили там і сям ще кілька таких крамничок.

— І Кубера прямує сюди? Добре!

— А Сіддгартха — і досі князь Капіла. Якщо оголосити там призов, на нього й нині відгукнуться. Ми порозпитували тамтешній люд.

— Хіба якась жменька збереться. Але так, це все одно добра новина.

— А ще ж владар Крішна.

— Крішна? А він що робить на нашому боці? Де він?

— Тут і був. Я знайшов його, коли ми приїхали. Він саме підселився до однієї з дівчат. Жаль було й глянути.

— Чому ж?

— Постарів. Жалюгідно постарів і послабшав, але пиячити й бахурувати не облишив. Утім, Образ усе ще ставав йому в пригоді, час від часу відроджуючи дещицю його колишньої харизми, якусь дрібку колосальної життєвої сили. Його вигнали з Небес після Прагну, але за те, що він, на відміну від Аґні, не став битися проти Кубери й мене. Він мандрував світом понад півстоліття — пив собі, кохав, грав на свирілі й старів. Ми з Куберою не раз його шукали, але він чимало подорожував. Відступникам із-поміж божеств плодючості по-іншому, власне, і не можна.

— А що нам від нього за користь?

— Знайшовши Крішну, я того ж дня відправив його до Наради по нове тіло. Він приїде з Куберою. А його здібності швидко поновлюються після переселення.

— Так що ж за користь нам від нього?

— Не забувай: саме він переміг чорного демона Вану, з яким навіть Індра боявся зійтись. Тверезий, він — чи не найнебезпечніший із нині живих бійців. Яма, Кубера, Крішна і, якщо ти не проти, Калкін! Ми будемо нові локапали й виступимо разом.

— Я тільки за.

— Отже, так і буде. Хай-но пошлють на нас загін своїх богів-новобранців! Я тут саме нові види зброї конструював. Шкода, що їх має бути так багато, і то таких екзотичних. Це просто марнування моєї геніальності — робити з кожної зброї витвір мистецтва замість того, щоб масово виробляти певний засіб нападу. Але цю потребу диктує множинність паранормальних проявів. У когось завжди знайдеться Атрибут, що встоїть перед будь-якою зброєю. То що ж, хай познайомляться з пекельною рушницею, яка рознесе їх на волоконця, хай схрестять леза з електромечем або постануть перед фонтанним щитом, що обдасть їх бризками ціаніду й диметилсульфоксиду. Знатимуть тоді, що наскочили на локапалів!

— Тепер, Смерте, я бачу, чому будь-якого бога, навіть Брахму, можна в разі кончини замінити іншим, — але тільки не тебе.

— Дякую. Маєш якийсь план?

— Ще ні. Потребую більше відомостей щодо сил у Місті. Чи Небеса останнім часом демонстрували свою потугу?

— Ні.

— Якби ж тільки був якийсь спосіб випробувати їх, не виказуючи себе... Може, ракаші?

— Ні, Семе. Я їм не довіряю.

— Я теж. Але інколи з ними можна мати справу.

— Як оце ти в Колодязі й Паламаїдсу?

— Влучна відповідь. Може, й твоя правда. Я ще трохи над цим поміркую... А ще ось думаю про Нірріті. Що там у Чорного?

— Останніми роками він запанував над морями. Подейкують, що його легіони множаться й він будує бойові машини. Утім, я вже ділився з тобою острахами щодо цього. Тримаймося від Нірріті якнайдалі. У нього з нами спільне лиш одне — бажання повалити Небеса. Якщо він — ні акселераціоніст, ні деїкрат — досягне свого, то влаштує Темну добу — ще гіршу, ніж та, з котрої ми починаємо вибиратися. Можливо, найліпший для нас варіант подій — спровокувати битву між Нірріті й Богами Міста, залягти, а потім перестріляти переможців.

— Можливо, Ямо, ти й маєш рацію. Але як це зробити?

— Може, ми й не мусимо. Ану ж воно саме собою станеться, і то скоро? Магартха припала до землі, відсахнулася від моря. Стратег у нас ти, Семе. Я — тільки тактик. Ми тебе для того й повернули, щоб ти давав нам указівки. Прошу, добре це обміркуй, коли вже ти — знову ти.

— І завжди ти ото наголошуєш останні слова.

— Атож, проповіднику. Адже тебе досі не випробувано в битві відтоді, як ти вернувся з блаженства... Скажи-но, ти зможеш намовити буддистів воювати?