Покора

– Світлини на стінах справді справляють враження…

– Так, Всесвіт причаровує красою – і приголомшує розмірами. Сотні мільярдів галактик, і кожна складається з сотень мільярдів зірок, і деякі з них віддалені від нас на мільярди світлових років – тобто на сотні мільярдів мільярдів кілометрів. А на рівні одного мільярду світлових років виникає новий рівень: галактичні скупчення розподіляються, утворюючи подібні до лабіринтів графи. Спробуйте викласти ці факти сотні осіб, випадково зібраних з вулиць: скільки з них наважаться твердити, що все це утворилося випадково? І це при тому, що Всесвіт порівняно молодий – якихось п’ятнадцять мільярдів років. Пригадуєте парадокс із мавпою: скільки часу знадобиться шимпанзе, який безглуздо клацає на друкарській машинці, щоб переписати одну з трагедій Шекспіра? Скільки знадобиться часу, щоби випадок призвів до утворення Всесвіту? Ясна річ, значно більше за п’ятнадцять мільярдів років!.. І це не точка зору людини з вулиці, так вважають і найвидатніші науковці; певно, в історії людства не було розуму блискучішого за Ісаака Ньютона – тільки подумайте, якого надзвичайного, нечуваного інтелектуального зусилля треба було докласти, щоби в одному законі поєднати вільне падіння тіл з рухом планет! А Ньютон вірив у Бога, вірив затято – настільки, що останні роки життя присвятив тлумаченню Біблії, єдиного сакрального тексту, доступного йому. Айнштайн також не був атеїстом, навіть якщо характер його віри визначити непросто; проте, зауважуючи Нільсові Бору, що «Бог не грає у кості», він не жартує – для Айнштайна нестерпна думка про те, що законами Всесвіту керує сліпий випадок. Блискучий з точки зору Вольтера образ «Бога-годинникаря» побутував упродовж усього XVIII століття і був тим стійкішим, чим тіснішими ставали зв’язки науки з астрофізикою та квантовою механікою. Хіба не кумедно: миршава істота, яка живе на безіменній планеті, віддаленій від решти галактики, спинається на свої слабенькі лапки і заявляє: «Бога немає!»? А втім, даруйте мені, щось я розговорився…

– Що ви, не вибачайтесь, мені дуже цікаво, – щиро відповів я, відчуваючи, що сп’янів. Зирнувши вбік, я зауважив, що пляшка «Мерсо» була вже майже порожня. – Ви не помилилися – мій атеїзм не має солідного підґрунтя, і з мого боку було б надто претензійно стверджувати протилежне.

– Саме так – претензійно. Атеїстичний гуманізм ґрунтується на небачених писі та зарозумілості. Зрештою, саме християнське уявлення про втілення Бога свідчить про смішні претензії. Бог обернувся на людину… А чому не на жителя Сиріусу чи галактики Андромеди?

– Ви вірите в позаземне життя? – здивовано перервав його я.

– Не знаю. Думаю про це не так часто, проте це питання радше математичне: зважаючи на те, що Всесвіт заповнено міріадами зірок, і навколо кожної обертаються численні планети, було б вельми дивно дізнатися, що життя присутнє лише на Землі. Та хай там як, а я хочу сказати, що Всесвіт несе на собі відбиток розумного задуму, що він є втіленням проекту, замисленого велетенським розумом. Я з юних років зрозумів: ця доволі проста думка рано чи пізно спливе на поверхню. Усі інтелектуальні суперечки ХХ століття зводилися до протиставлення комунізму (скажімо так: ускладненої варіації гуманізму) ліберальній демократії (його пом’якшеній варіації); треба визнати, що такий принцип жахливо обмежував наше бачення світу. Про неминуче повернення до релігійності – а про це завели мову ще тоді! – я знав, певно, з п’ятнадцяти років. Наша родина мала католицьке коріння – однак дуже віддалилася від релігії, справжніми католиками були мої бабуся й дідусь, – тож, звісна річ, перш за все я зацікавився християнством. І на першому ж курсі зблизився з ідентичниками…