Дунайські ночі
- Автор: Авдеенко Александр Остапович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Гнатовський
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Дунайські ночі». Краткое содержание книги:
Повість присвячена радянським контррозвідникам, що викривають велику змову проти країн соціалістичного табору.
Автор розповідає про мужність і героїзм радянських людей, що живуть у прикордонній зоні нашої Батьківщини і самовіддано захищають інтереси миру та соціалізму.
Постійними відвідувачами «Тіволі» були скупники ікри та червоної риби, власники суден, любителі дунайської екзотики, американські, німецькі, французькі, італійські та скандинавські туристи, контрабандисти, високооплачувані сезонні дами з Бухареста, здатні порозумітися всіма європейськими мовами, і недорогі постійні жительки Ангори — циганки,
Давно вже на заставі ніщо не нагадує про «Тіволі». Безслідно вивітрився звідси дух місця для розваг, і все-таки ні-ні та й згадає хто-небудь «Тіволі» недобрим словом. Старшина застави, помітивши у своєму господарстві, на конюшні, в коптьорці, на складі чи в казармі безладдя, докірливо дивлячись на солдатів, розпікає їх: «Що ж ви, товариші, робите, га? Де ви, у «Тіволі» чи у військовому підрозділі?!» Та й самі солдати часом покрикували один на одного: «Ей, голубе, не розводь «Тіволі!»
«Тіволі» не лише на заставі було універсальним словом, яке викривало і таврувало все, що виходило за норми. Базік, ледарів, п'яничок, хвальків, любителів пошуміти рибалки називали «тівольщиками». Спекулянти і хапуги теж були «тівольщики». Монахинь з монастиря ігумені Філадельфії називали «тівольщицями». Або з додатком: чорнохвості «тівольщиці».
Ангора — велике, розкидане по обочині дунайського шляху, селище. Заснували його двісті років тому російські втікачі, люди старої віри. Живуть тут рибалки, садівники, виноградарі, бондарі, теслярі, лісоруби, мотористи, добувачі очерету, звіролови. У ті часи, коли Ангора входила до складу королівської Румунії, багато рибалок ходили з контрабандою в Одесу, Варну, добиралися до Туреччини.
Майже вся Ангора порізана каналами і протоками, мало не біля кожного будинку є причал і просмолений човен. Саморобні дощані містки перекинуті з берега на берег. Сади і виноградники спускаються до самої води. Деякі протоки обміліли, поросли осокою, очеретом, вкрилися ряскою і ліліями. Але більшість глибоководні, чисті і по них можна вийти на Дунай не тільки рибальським човном, а й катером. Це маленьке, непоказне містечко, його давно й уперто називають «Російською Венецією».
На щедрому дунайському сонці провітрюються, сушаться великі й малі, старі і нові капронові рибальські сіті. Вони лежать на набережних у центрі містечка, довкола рибного заводу, біля прикордонної застави, біля пристані, під вікнами райкому партії, на головних вулицях і в глухих провулках.
Сіті, сіті, сіті!.. Ангора наче вкрита павутинням, немов кокетливо ховається під вуаль. Майже тисяча сітей і стільки ж човнів завжди в роботі.
Сіті і човни — ось герб Ангори. Човни, човни, чорні, важкі, гостроносі, плавневі плоскодонки, кільові, парусні і моторні. Снують туди й сюди по каналах і протоках, з Дунаю в Дунай. Прикуті до причалів. Лежать на березі догори кілем, проконопачені волокном морського канату, облиті чорною глянцевою смолою.
На світанку каравани рибальських човнів виходять з водяних вулиць і повільно зникають у рукавах Дунаю, за островами, в плавнях, на узмор'ї.
Ввечері повертаються з уловом. Причалюють до пристані рибного заводу. Сріблясту тріпотливу рибу згрібають у корзини, відправляють на лід у сховище, на сортування, засолку, консервування чи в трюми самохідних барж.
Недалеко від Ангори узмор'я і непрохідні плавні, жіночий монастир, гніздів'я мільйон птахів, державний кордон з румунською Добруджею і міжнародний шлях, яким за добу проходять десятки суден під прапорами дунайських і не дунайських країн.
У цьому неповторному містечку і охороняв Смолярчук державний кордон.
Смолярчук збіг з ґанку і, козирнувши у відповідь на привітання вартового, що ходив туди й сюди берегом дунайської протоки, стрибнув у катер, що м'яко рокотів мотором.
Повільно, лишаючи позаду косі вали, катер прямував вузькою протокою, по самому центру Ангори, по центральній водяній вулиці.
Жителі Ангори, і старий і малий, знають Смолярчука, всі, хто стоїть на березі, вітаються з ним, знімаючи кашкети, кепки, панами. Смолярчук знає кожного не тільки на прізвище, але й по імені й по батькові.