"Володар Всесвіту"

Сонце щойно сіло, а по землі вже котилася важка чорносиза імла. Нещодавно пройшла злива, і, здавалося, оце шматки зловісних хмар знижуються, огортають предмети, поглинають рештки дня.

— Світло!.. Увімкнути світло! — закричав Джонсон у телефонну трубку.

Спалахнули яскраві лампочки. Але од цього темрява стала ще страшнішою. Вона поглибшала, насунулась стіною, і за межами світла тепер могло з'являтися що завгодно, лишаючись непоміченим.

Джонсон не витримав наступу імли. Зіщулившись, він перебіг від котеджу Харвуда до караульного приміщення, скомандував:

— Всім на північну башту! Негайно!

З цієї хвилини Грінхауз фактично не охоронявся.

Лише біля входу в лабораторний корпус усе стояли нерухомі, наче витесані з каменю, два охоронці-даяки.

Напівдикуни, яким дано до рук новітню вогнепальну зброю, обдурені й затуркані істоти, яких колонізатори використовують для найжорстокіших злочинів, оці двоє дістали наказ від самого хазяїна. Ніхто їх не міг би зняти з поста, нікого б вони не пропустили до лабораторії, — навіть власних матерів. Сильні, витривалі, вони могли забити кого завгодно, самі не знаючи за що.

Їх не стурбувала метушня в Грінхаузі, а потім сторожка тиша. Все, що діялось сторонь сходів лабораторного корпусу, їх не обходило. Їхнє завдання було до безглуздя простим: не допустити нікого ближче як за п'ятнадцять кроків.

Ось одному з даяків щось причулося. Він насторожився, зробив крок убік і раптом, кинувши автомат, заметляв руками перед обличчям, — так, ніби хотів одігнати надокучливу осу. Потім зойкнув, упав і затих.

Другий даяк позирнув на нього здивовано й злякано, але не поспішив на допомогу, а, навпаки, одійшов далі, під захист стіни, і поводив очима, вишукуючи в темряві несподіваного й страшного ворога.

Ніде нічого не було чути. Маєток-лабораторія, в якому завжди цілу добу гуділи, дзижчали, дирчали всілякі машини, в цей вечір завмер. Тільки верещання цикад і порушувало тоскну тишу.

Саме ці одноманітні настирливі звуки й сховали в собі тихий шурхіт. Крихітна бамбукова стріла, випущена з «сумпітану», малайської духової рушниці, прослизнула майже нечутно і ледь-ледь дряпнула і другого даяка по руці.

Але ця стріла була страшнішою за розривну кулю «дум-дум». Даяк аж підстрибнув. Не гаючи ані секунди, він почав висмоктувати й випльовувати кров із ранки, сподіваючись не допустити поширення смертоносної отрути.

Тільки марними були його намагання. За хвилину він уже не міг стояти на ногах. Через дві — упав навзнак.

І тоді згори, з-за кам'яної балюстради правого крила будинку, визирнув старий Чен. З спритністю, не властивою для літньої людини, він спустився вниз пожежною драбиною і шмигнув у двері корпусу.

Але не встиг він пробігти кілька кроків, як пролунала черга з автомата. Другий даяк, навіть помираючи, зумів помститися. Дві чи три кулі влучило в Чена.

Ці постріли стали немовби якимсь сигналом. Раптом згасла електрика. Почулася стрілянина з північної башти. Їй відповідав хтось із-за водокачки.