Попіл снів
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: «Український письменник»
- ISBN: 5-333-01210-5
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Попіл снів». Краткое содержание книги:
Працівникам прокуратури, міліції і Служби безпеки України доктор Аля (так звуть жінку-генерала) повідомляє, що з надзвичайно секретного «наукового» об'єкта (він підпорядкований таємним службам Москви, тому про нього в Києві не знало навіть колишнє Політбюро) зник піддослідний, майор авіації Чуйко, наділений страхітливою здатністю вбивати всіх, хто йому присниться. Доктор Аля в паніці. Вона втекла зі своєї дачі саме сюди, сподіваючись, що радіаційний захист на пульті саркофага якоюсь мірою може вберегти її від всепроникаючої енергії мозку майора Чуйка. Та це не порятунок. Майора треба негайно знайти, затримати. Інакше може статися катастрофа.
Директор інституту виявився зовсім не тим занудливим академіком, якого малювала Винокурова уява. Високий, худорлявий чоловік, ввічливий, терплячо-уважний, з усього видно, страшенно засмиканий і смертельно втомлений від багаторічного стояння навшпиньках перед всемогутніми московськими генералами, директор уважно вислухав Винокура, трохи подумав, тоді промовив:
— Точно не можу сказати, але, здається, ніби щось схоже було.
Винокур розгубився:
— Як же так? Ваш матеріал, а ви…
— У нас таке буває. Ми розробляємо, а тоді воно від нас відпливає. Куди? Питати не положено.
— Але ж це щось абсолютно унікальне, судячи з інформації метробудівців.
— У нас все унікальне. Коли хочете, можете поговорити з розробником.
— Буду надзвичайно вдячним.
— Домовились.
Академік натиснув клавішу свого робочого комп'ютера, в прозорій кулі, що стояла на краю його столу, з'явилася чорнява молода жінка, так схожа на Оксану, що Винокур здригнувся (не інститут, а фаустовська лабораторія після того, як доктор Фауст продав душу Мефістофелеві!), директор неголосно спитав:
— Всесвітня бібліотека на місці?
— На місці.
— Що там сьогодні?
— Як завжди, «Божественна комедія».
— Пекло?
— Пекло.
— От і чудово. Тут у мене майор Винокур, проведіть його. Марино, до…
— До пекла? — засміялася Марина.
— До пекла.
Винокур сподівався побачити унікальні лазерні установки, електронні гармати і електронні мікроскопи, фантастичні лабораторії — храми з імпортним обладнанням на сотні мільйонів доларів, а його провели звичайним казенним коридором, відчинили дешевенькі казенні двері, за якими ховався не Мефістофель, не доктор Фауст і навіть не божевільний середньовічний (або «оборонно-комплексний» радянський) алхімік, а сором'язливий молодий чоловік, з дівочими рум'янцями на щоках, з білявим волоссям, ввесь якийсь ніби білий, просвітлений і навіть прозорий.
Вродлива Марина не стала затримуватися, їй треба було повертатися в академікову чарівну кулю, а господар кімнати підвівся, подав Винокурові руку.
— Литвинець.
Прізвище йому пасувало. Не Литвин, не Литвиненко або Литвинчук, а саме Литвинець. Все зменшене: постать, голос, прізвище.
— Я щодо матеріалу, який ви розробляли, як сказав мені академік.
Сказати правду… Винокур не дуже вірив, що цей рум'яноликий хлопчик міг розробити штуку, якої не бере навіть алмазний бур. Тому й вирішив одразу брати бика за роги: так чи ні?
Литвинець запросив Винокура сісти, сів сам, сором'язливо кивнув на товстелезну, чи не на цілу тисячу сторінок, книжку невеликого формату, що лежала розгорнена десь на середині.
— Оце гризу Данте. Італійське видання. Універсальна бібліотека Ріццолі. Мені привіз знайомий дипломат. Батюк. Може, чули? Тут в чому суть? Видання унікальне тим, що прокоментоване кожне слово Данте. Ось погляньте. На 428 сторінці надруковано всього один рядок з двадцять першої пісні «Пекла», а далі вся сторінка — це коментар. Це п'ятий рів восьмого кола. Данте описує скелі, мости, каміння. Скажімо, згадується геліотроп. Але не квітка, що її кладуть до труни небіжчика, а чудодійна яшма темно-зеленого кольору з червоними крапинками. Ця яшма оберігає від отрути і робить людину невидимою. З висоти наших знань ми тільки іронічно усміхнемося, почувши про таку яшму. Але не все так просто. Треба вірити не науці, а поетам.
— Поетам? — Винокур забув на мить, чого він сюди прийшов, але принаймні не для того, щоб слухати цю беліберду про поетів, яких він терпіти не міг.
— Так-так, — ласкаво погладив томик Данте Литвинець. — Ви думаєте, наш інститут видав би хоч один новий матеріал, коли б не велика світова поезія? У нашого директора є англійське видання Біблії десь з середини дев'ятнадцятого століття. Там, як оце у Данте, прокоментовано кожне слово. Люди, рослини, тварини, будівельні матеріали, кедри ліванські і дуби васанські, червоні крини, які збирав сам Христос на рівнинах Галілеї, каміння, з якого збудовано храм Соломона. І до кожного поняття, предмета, події — малюнок. Унікальна річ! Вважайте, половину всіх наших божевільних ідей ми почерпнули звідти, а наслідки — самі знаєте. У Шевченка, скажімо, є слово «дулевина». «В дулевину себе закуй…» Знаєте, що це таке?
— Не маю поняття. Якась груша?
— Груша? Спеціальний сорт надтвердої сталі, яка йшла на виготовлення вогнепальної зброї! Всі вже давно забули і про ту сталь, і про те слово, а поет зберіг його для нащадків. Ви знаєте, як любив поезію академік Глушков?
— Щось ніби чув, — Винокур подумав, що нічого не вшкребе в цих хитрих нетрадиціоналістів. Директор навмисне відіслав його до цієї «Всесвітньої літератури» (надзвичайно влучне прізвисько, треба визнати!), щоб йому тут пудрили мозок, поки він не витримає і втече ні з чим.