Слуга з Добромиля

— Писати про себе?! Та хіба ж я посмію! У мене б рука відсохла…

Ні, недаремно він називав себе Многогрішним.

— А дописувати до святого Євангелія у тебе рука не відсохла? На се потрібна ще не така відвага.

— Звідки ти знаєш, чародію? — визвірився досі тихий Мирон. — Ну, звісно, се ченці тобі сказали, що привезли мене сюди!

— Ні, я сам здогадався. Голову чи руку відрубують за дописування до Святого письма навіть одного слова. Як на мене, се дурниця, бо Божі книги тлумачили з гебрейської та грецької, і не завше вірно. А чи знаєш ти, писарю многогрішний, що самих Євангелій було аж двіста, а Церква признала лише чотири. Чув я, ніби є серед тих відкинутих і писане з уст самого Христа, арамейською мовою, якою наш Господь говорив зі своїми апостолами, тільки сховане воно в піску на острові посеред моря і ніхто не читав його. Але чув я також, що Ісус просив не будувати храмів йому ні з дерева, ні з каменю, позаяк Бог є всюди, а віруючі — то його храм. Тому сей світ — прекрасний. Що ж ти написав?

— Те, що велів мені Господь Наш, Ісус Христос!

— Ти вже казав про це. Він що, являвся тобі?

— Нічого ти не розумієш! — розгнівався Мирон. — Слухай, що було далі.Після того, як старця Йоана поховали на горі, що згодом назвали Івановою, я ще довго слабував. Щоб поправити моє здоров’я, отець-настоятель відсторонив мене від скрипторію і послав збирати з хлопчиком-послушником зілля для лікування недужих. Той хлопець, дарма що мав 12 літ, знався на травах, навчений отцем Нестором, котрий через похилий свій вік не міг ходити по горах і долах за травицею і корінням. Ми з Грицьком виходили ще до сходу сонця, щоб не випарувалась роса. Той хлопець розповів мені про Слугу з Добромиля дещо інше. Ніби його страх як бояться опирі та ворожбити, а нужденним він помагає і навіть їх лікує.Звісно, я не признався про знайдену мною пісню, щоб додати щось до твоєї славної парсуни…Помалу я заспокоївся. Мені подобалось стрічати сонце на полонині, дивитися, як Грицько вклякає перед кожною рослиною, котру мав зірвати чи викопати корінь крем’яним ножем, і молиться. Проте, що він шепотів, я не чув. Не для мене була ся таємниця.

Якось ми вертались і зайшли помолитись на горішній цвинтар, де почали будувати каплицю Йоана Хрестителя. На цій освяченій землі колись було поганське капище. Я пішов на гріб старця Йоана, спонукуваний якоюсь непереборною силою, а Грицько ліг у траву, нагріту сонцем, щоб передрімати. Бідний хлопець ніколи не висиплявся. Я вклякнув, проказав «Отче наш» і «Богородицю», й встаючи, ненароком торкнувся дерев’яного хреста. Відчуття було таке, як і тоді, коли вмираючий старець вхопив мене за руку. У вухах зашуміло, кров шугнула до голови, і я впав навзнак. Здавалось, прийшла моя смертна година і я найбільше боявся, що вмру без сповіді.Я не міг ні крикнути, ні ворухнутись. Душа моя висіла над моїм тілом й хиталась наче від вітру. Ні, то, мабуть, не була моя душа, бо я бачив її знизу. Я чув, що в момент смерті душа дивиться на тіло згори. Се було так жахливо!