Слуга з Добромиля
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 966-8910-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Слуга з Добромиля». Краткое содержание книги:
За книгу «Слуга з Добромиля» автор, Галина Пагутяк, яку називають наймістичнішою письменницею України, стала лауреатом Шевченківської премії 2010 року.
Коли ж отець Іриней пішов молитися до церкви за синову душу, напала на нього чорна хвороба і вмер він просто коло царських врат.
— А що ж іншими дітьми сталося? — спитав я.
— Другий син, Микита кинув малих брата й сестру й пішов челядником до пана Стадницького з Ланцута
Лишилося в хаті двоє найменших, Оленка та Ілько. Не могли дати собі ради з господаркою, чи хтось відобрав те, що лишилось, у сиріт, і пішли на жебри. Ходили так рік чи два, на зиму вертаючи до хати. А потім Ілько, наймолодший син, втопився у Вирві, посковзнувшись на кладці. На той час Оленка вже підросла й пішла бавити діти до одного шляхтича чи купця. Минулої осені взяв її за себе один старший чоловік, бездітний удовець, з Лопушанки, що коло Спаса.
Більше священик не знав нічого. Дивно, що він навіть не цікавився єретиком, скараним вчора на горло в Добромилі.Був се дуже земний і простий чоловік, той Отець Миколай. Насамкінець він хитро глянув на мене й спитав:
— А пощо вам, пане Слуго з Добромиля, та нещасна родина? Нема кому й помогти, хіба Олені, але за бідну сироту тепер дбає її чоловік.
— Питав мене колись один чернець за отця Іринея.
— Може, син його?
— Він не казав, чий він син. У ченців один отець — Господь.
Тернівський священик знав про мою щедрість і не був розчарований. А я вирішив відвідати останню в роду — Олену, взнати, як їй там ведеться, і то лиш тому, що її покійний Мирон любив найбільше. Бо той брат, Микита, що покинув своїх брата й сестричку, не захоче слухати про Мирона-єретика. Втім, він міг належати до тих людей, хто мріє колись усіх осипати своїми щедротами, забувши, що щедрість душі потрібна більше, ніж щедрість калитки.
Лопушанка, наступного дня
Іхати того дня було пізно, і я вернувся до себе. Сподівався, що від Купця з Перемишля прибула звістка, бо я післав йому листа в день Миронової страти. Але нічого не було. Я переночував і рано виїхав. Кінь хрупотів по підмерзлому болоті, але день обіцяв бути погідним, якщо знову нікого не стратять. Я розумів, що то була дрібна справа і, властиво, не варта уваги, і дорогою майже не думав про неї.Було тихо й пустельно. Ще не орали й не сіяли. Я згадав про свій дар сівача, нікому не потрібний, бо сіяли нині не для власного пожитку і з власної волі, а для війни і ненаситного панства.І той хліб був гіркіший за паску, яку я скуштував колись у Лаврівському монастирі.
Мені більше була до вподоби така пустельна земля, бо за нею ніхто не тужив і не міг з неї скористати. Я вже доїжджав до Самбора, що звався колись Погонич, коли почув, що мене хтось доганяє. Ще не озирнувшись, я зрозумів, що то Купець з Перемишля, і мовчки дав йому місце коло себе. Чекав, що той обізветься першим. Але він лише позирав на мене скоса, вивідуючи мій настрій. Мабуть, думав, що я серджуся за Мирона. Та якби я був звичайним собі чоловіком з куцим, як заячий хвіст, життям, може, б і гнівався. Однак, поміркуйте самі, ким був для мене Мирон, і ким — Купець з Перемишля, котрого я знав бозна-скільки літ! Ні, я не збирався йому дорікати. Він знав те, чого не знав Слуга з Добромиля. Він був Старшим у Золотій Бджолі.Єдине, чого я не стерпів би, се насмішки над собою. Бо я переживав, мене мучило сумління, й воно гнало мене в дорогу до нікчемної людської істоти, котра могла його заспокоїти.
— Уже бджоли почали вилітати, — озвався нарешті Купець з Перемишля, вбраний як завжди в напівлицарську одіж, із золотою бляхою, схованою під кольчугою.