Нестерпна легкість буття
- Автор: Кундера Милан
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Воліна Пасічна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Нестерпна легкість буття». Краткое содержание книги:
Друга одержимість — епічна, і жінки в ній не бачать нічого зворушливого: чоловік не проєктує на жінок ніякого свого суб’єктивного ідеалу; тому його цікавить усе й ніщо не може розчарувати. І саме ця нездатність бути розчарованим і має в собі щось шокуюче. Одержимість епічного бабія в уявленні людей не можна спокутувати (спокутувати розчаруванням).
Оскільки ліричний бабій переслідує постійно той самий тип жінки, ніхто навіть не помічає, що він міняє коханок; друзі раз по раз ставлять його у скрутне становище тим, що не можуть розрізнити його подруг і називають їх тим самим іменем.
Епічні бабії (і саме до них, звичайно належить Томаш) у своїй гонитві за пізнанням дедалі більше віддаляються від банальної жіночої вроди, якою швидко пересичуються, і неминуче закінчують як колекціонери курйозів. Вони знають про цей свій гріх, трохи його соромляться і, щоб не бентежити друзів, не появляються з коханками на людях.
Томаш уже близько двох років працював мийником вікон, коли одного разу його запросила до себе нова замовниця. Її химерність зацікавила його відразу, тільки-но він побачив її у відчинених дверях квартири. Це була делікатна, не криклива химерність, у межах приємної банальності (Томашеве захоплення курйозами не мало нічого спільного із захопленням Фелліні монстрами): жінка була надзвичайно висока, трохи вища за нього, і її обличчя з тонким і дуже довгим носом було таке незвичайне, що її не можна було назвати гарною (усі б запротестували проти цього!), хоча й негарною (принаймні для Томаша) вона не була. Вдягнена у штани й білу блузку, вона справляла дивне враження: якесь поєднання хлопця, жирафа й лелеки.
Жінка дивилася на нього довгим, уважним, допитливим поглядом, у якому відчувалася інтелігентна іронія.
— Проходьте далі, пане докторе, — мовила вона.
Він зрозумів, що жінка знає, хто він. Проте не відреагував на це й запитав: — Де можна набрати води?
Вона відчинила двері ванної кімнати. Перед ним був умивальник, ванна, унітаз; перед ванною, умивальником і унітазом лежали маленькі рожеві килимки.
Жінка, схожа на жирафа й лелеку, усміхалась, її очі мружились, і тому все, що вона говорила, здавалося, було сповнене таємного смислу чи іронії.
— Ванна повністю до ваших послуг, пане докторе, — сказала вона. — Можете в ній робити що завгодно.
— Навіть викупатися можу? — запитав Томаш.
— Ви любите купатися? — відповіла вона запитанням.
Він наповнив відро теплою водою і повернувся до вітальні.
— Як ви бажаєте, звідки починати?
— Це залежить тільки від вас, — знизала вона плечима.
— Я можу подивитися вікна і в інших кімнатах?
— Хочете ознайомитися з моєю квартирою? — усміхнулась вона, так ніби миття вікон було його примхою, яка зовсім не обходила її.
Він зайшов до сусідньої кімнати. Це була спальня з одним великим вікном, двома поставленими впритул ліжками і картиною — осіннім пейзажем з березами й призахідним сонцем.
Коли він повернувся, на столі стояла відкоркована пляшка вина і два келишки.
— Не бажаєте підкріпитися перед нелегкою роботою? — запитала вона.
— Охоче, — відказав Томаш і сів.
— Для вас це, мабуть, цікаве заняття — ознайомлюватися з різними домівками, — мовила вона.
— Може, й так, — відповів Томаш.
— Скрізь вас чекають жінки, чоловіки яких на роботі.
— Найчастіше бабусі й свекрухи, — сказав Томаш.
— А вам не бракує вашої основної роботи?
— Краще скажіть мені, звідки ви знаєте про мою роботу.
— Ваше підприємство вихваляється вами, — сказала жінка, схожа на чаплю.
— І досі? — здивувався Томаш.
— Коли я туди подзвонила й попросила прислати когось вимити вікна, вони запитали, чи я не хочу, щоб це були ви. Сказали, що ви відомий хірург, якого вигнали з лікарні. Мене це, звичайно, зацікавило.
— Ви надзвичайно допитлива, — сказав він.
— Це помітно по мені?
— Так, з вашого погляду.
— А як я дивлюся?
— Мружите очі. І раз по раз про щось запитуєте.
— Ви не любите відповідати?
Завдяки їй розмова з самого початку набрала кокетливої чарівливості.
Ніщо з того, про що вона говорила, не стосувалося довколишнього світу, всі слова були звернені тільки до них самих. А оскільки головною темою розмови з самого початку стали він і вона, не було нічого природнішого, як доповнювати слова доторками, і Томаш, говорячи про її примружені очі, водночас погладив її. А вона у відповідь повторювала кожен його доторк. Робила вона це не мимовільно, а скоріше з якоюсь підкресленою послідовністю, так ніби грала в гру «що зробите мені ви, те і я зроблю вам». Так вони сиділи навпроти себе і доторкувалися руками одне одного.